Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 9

      Віка.

     Неподалік почувся гамін та шерех. Богдан теж одразу зреагував, відпустив.

- Бовдур, ненавиджу тебе! - Шепочу, а всередині все ще й досі палає. 

- Лиши ці слова на той випадок коли будуть свідки! - Салютує мені. Крокую до будинку так швидко як лише можу. Розмазую по обличчю сльози, які котяться по червоним щокам. 

      Прослизнула в будинок, по тихому, щоб лишитися максимально не поміченою. Хочу вмитися. Долоні спітніли. Серце ще й досі стукотить так, що аж у скронях віддає. Мию руки під проточною водою в крані, зачинив за собою двері ванної кімнати. Вмиваю заплакане обличчя холодною водою, щоб хоч трішки прийти до тями.

- Це ти? А де Даня? - Запитує Лєра, яка без стуку увійшла до кімнати. 

- Де Даня? Ненавиджу його… - Схлипую, намагаюся заспокоїтися, але не виходить. - Тобто тебе цікавить де він, а не як я? Начебто найкращими подругами були… Чи вже ні? 

- Просто ти така… Не даси себе образити… 

- Тобто стерво, яка викрутиться з будь-якої ситуації? - Виходжу з себе. 

- Я не це хотіла сказати…

- Ні? А мені здалося, що ти впевнена саме у цьому. Може тому не дуже кликала на допомогу коли я тонула у морі?

- Так, я цього не зробила! - Погодилася Лєра і на мить мені здалося, що я ось-ось втрачу віру в людей. - А навіщо було, якщо Богдан і так кинувся тебе рятувати…

- Що? - Завмираю, міцно стискаючи облямівку порцелянової раковини. 

- Тільки не кажи, що ти не знала! - По моїй розгубленій реакції Валерія розуміє, що щойно бовкнула зайве. 

- Очманіти! Лєро! Що я зробила особисто тобі? 

- Нічого! Але ти ображаєш людей! Робиш їм боляче! 

- Якщо ти про Бодю, то я жалкую, чуєш! - На очі знову зрадницьки навернулися сльози. - Жалкую і за це ще більше ненавиджу. Бо кожен раз коли він поряд - відчуваю сором. 

- Я думала ти змінилася! Подорослішала! - Продовжувала подруга, наче плескала батогом. - А ти залишилася такою ж зарозумілою, примхливою та пихатою лялькою. 

- Раніше ти заплющувала на це очі, Лєро! Бути подружкою популярної дівчини в школі геть інший статус, правда?

- З тих пір я виросла! - Промовила в свій захист Лєра.

- Он як? Ось чому зараз ти весь свій час проводиш з Машою, щойно зрозуміла, що з нею поряд бути більш вигідно?

- Бо вона щира і нікого не ображає! 

- Йди звідси! - Прошу по нормальному, стоїть ігнорує прохання. - Чуєш! Лиши мене! - Додаю у голос наполегливості.

        Нарешті лишила мене саму. Сповзла униз й дала волю сльозам, обхопивши міцно коліна руками. 

        “Зарозуміла, примхлива та пихата лялька”: Ці слова ще й лунають в моїй голові. 

       Але ж насправді я не така. Це всього лише захисна реакція. Облуда, яка приховує вразливе серце. Та кожен баче лише те що бажає побачити. Хтось в троянді бачить гарну квітку, а хтось колючки. А що зробила я сама щоб мене пізнали справжньою? Замість того, щоб відкритися - старанно приховувала будь-які прояви своїх емоцій. Може тому досі стосунки ні з ким не склалися, а все через те, що боялася оголити серце і душу…

        Коли трішки заспокоїлася, з останніх сил поплелася до своєї кімнати. Стоп. Дивно! В проміжку між дверима і підлогою пробивається світло. Але ж точно пам'ятаю, що вимикала. Широко відчиняю.

- Ей, малі! якого дідька ви тут забули! - Вигукую грізно.

       Вася і неВася завмирають на півдорозі до моєї шафи з черговою “хіматурою” в руках. 

- Я ж казав тобі! - Штурхаються плечима один-з-одним, ховають руки за собою.

- Ах ви ж! Маленькі пройдисвіти! Зараз же здам вас вашим батькам! От вони влаштують такої прочуханки! Телефони та відеоігри до випускного класу не побачите!

- Не треба! - Жалістливо пищать удвох.

- Зізнавайтеся! Крем для ніг, синька в шампуні, ваших рук діло!? - Переглянулися й зробили крок назад. 

- Ми більше не будемо! - Видавив один з них і отримав чергового стусана у плече.

- То вам я хоч що зробила? За що заслужила?

- За Даньку! - Пропищав інший.

- Він хороший. - Видав Васька.

- А ти ні… - Підхопив його брат.

- Та що ви сьогодні найнялися всі? - Божевілля якесь.

- Пішли геть обидвоє! І щоб біля своїх речей я вас більше не бачила! Все зрозуміли? - Перепитала.

- Так. - Крокують на вихід, втягнувши голови в плечі.  

       І запам’ятали ж. Це в якому вони класі були? Першому? Другому? Такі речі швидко розносяться по школі, лишаючись у пам'яті ще довгі роки. Безглуздий, дурний вчинок. Даремно вирішила тоді, що всі швидко забудуть про це… Карма вона все ж таки є, нагнала за тисячі кілометрів, боляче вдаривши по сумлінню.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍