Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Глава 12

Галина вийшла, Златі здавалося, що вона задихається. Повітря катастрофічно не вистачало. Зірвано схлипувала, сльози котилися з очей самі. Душа пораненим звіром вила за Нестором. В умі кликала його, повернутися. Проклинала себе за те, що відпустила. Відчувала ж біду. Тільки не зрозуміла, як могла так злегковажити. Нестор — це все, що в неї було. Здригнулася, в них же весілля мало бути, «А замість нього буде останнє прощання...». Знову заридала. Сумнівалася, що вистачить сил, пережити це жахіття.

В палату повернулася Галина, з чоловіком у білому халаті. Очевидно це лікар, він приблизно, таких років як тітка.

—     Е, дитино, так діло не піде. Зберися! — Холодно наказав лікар. — Ти маєш допомогти вижити крихітці, що живе під твоїм серцем, а не вбити її.

—     Його. — Крізь сльози виправила чоловіка.

—     Що його? — Не зрозумів лікар.

—     У мене буде син. — Шморгнула носом Злата.

—     Поготів, навіщо мучиш хлопця. Він там навіть підозрювати немає, що щось не так. Йому у лоні матері, має бути затишно та комфортно. — Видихнувши, чоловік додав. — Зараз прийде дівчина. Ти маєш їй розповісти все, що думаєш, що відчуваєш, чого хочеш. Все, навіть те, що тобі здається не нормальним. Плакати теж можеш, тільки не ридати, але не мовчати, бо — це найгірше.

Злата дивилася на чоловіка в білому халаті. Розуміла він має рацію, але йому легко говорити. Мало, що усвідомлювала, лише кволо кліпала. Прийшла медсестра, щось вколола, і спазми відпустили, на душі стало спокійніше. А лікар все давав поради та наказував.

Трохи згодом прийшла молода дівчина, теж у білому халаті. Присіла поруч, про щось розпитувала, старалася розговорити Злату, та це виявилося складно, слова застрягли у горлі, не могла розмовляти, і край. Втомившись заснула.

Ледь не тиждень, графік у лікарняній палаті був однаковим. Сніданок. Обід. Вечеря. Курс лікування. Та три рази на день психолог. З кожним днем говорити ставало легше, хоча серце, і душа боліли. Тепер психолог практично мовчала, а говорила Злата. За цей тиждень, навіть аналізи стали кращі. Критичний стан минув, але Злата залишалася на стаціонарі.

Черговий сеанс психолога завершився, жінка вийшла, а Злата залишившись одна, зітхнула. Її турбувало чому мовчала Галина, адже минув тиждень. Тіла загиблих в авіа катастрофі вже мали повернути в Україну, та Галина мовчала.

Напередодні вони з тіткою домовилися, що ніяких секретів між ними не буде. Все, що знатиме Галина, стосовно цієї трагедії, знатиме й Злата. Та тітка кожного дня, говорила одне й теж, «Сан Санич все контролює, поки жодних перевірених звісток, чи новин». Трохи полежавши в гнітючих роздумах, дівчина задрімала.

Прокинулася від того, що хтось зачинив двері. До неї наближалася Галина, у супроводі психолога та медсестри.

—     Щось трапилося? — Напружено поцікавилася дівчина.

—     Злато Андріївно! Ви маєте заспокоїтися — це перше. Звичайно, якщо хочете аби ми працювали з вами?!! Бо є деякі моменти, стосовно авіа катастрофи, які потрібно з’ясувати.

—     Я згодна. — Нервово облизнула губи дівчина, хоча на серці наростав неспокій.

—     Чудово! — Промовила психологиня. — Зараз вам введуть заспокійливі, і ви нам допоможете.

Злата погодилася. Психолог здалеку розпитувала, що при собі міг мати Нестор з речей, які міг пронести на літак.

Злата перерахувала всі ювелірні прикраси, які мав на собі Нестор. Напружилася пригадуючи, що ж ще міг мати зі собою чоловік.

—     Це все? — Допитувалася психолог.

Злата знизала плечима, а тоді спонтанно заявила. 

— При ньому могла ще бути золота запальничка, з драпіруванням Афродіти.

Галина напружено глянула на психолога, а тоді розблокувала телефон, і щось там пошукавши, не сміло простягнула гаджет племінниці.

На фото Злата побачила подаровану Нестору запальничку. Серце защеміло. Розуміла, тепер жодної надії.

—     Це його талісман та оберіг... Був... — Зі сльозами промовила, а тоді глянувши на жінок, запитала. — Тіла вдалося опізнати?

Галина лиш закивала головою, здавлено додавши.

—     Тільки ідентифікація по ДНК.

Злата ковтнула ком. В серці вмить зажевріла надія.

—     Отже, він може бути живим?!! — Тихо прошепотіла.

Галина закивала не погоджуючись головою.

—     Христино Вікторівно, я можу мати надію? — Сухо запитала у свого психолога, дівчина.

—     Так, звичайно, але ж ви пам’ятаєте, що надія, не завжди справджуються ?!! — Нагадала жінка.

—     Я пам’ятаю.  — Сухо промовила Злата, та стримуючи сльози додала. — Доки битиметься моє серце, доти у ньому житиме надія.

Галина не витримавши, заплакала. Піднявшись закрокувала палатою.

—     Злато, — це самообман. — Нагадала через плече тітка.

—     Ні, Галино Володимирівно! — Заперечила Злата. — Це свідомий вибір. Ця ідентифікація, нічого не доводить. Надія, як і Нестор, житиме в моєму серці, до останнього подиху. — Зітхнула. — Можеш називати мене, божевільною, але я не вірю, що він загинув.

—     Злато, ці четверо, що залишилися в живих, мешканці Ізраїлю. Це все перевірено, по кілька разів.

Дівчина не хотіла з цим миритися. Не погоджуючись закивала головою.

—     Тьотю, я реаліст. Розумію, що зараз зовсім не схожа на реаліста, але відчуваю, він... Мій Нестор живий. Розумієш?!!!

Галина закивала головою. Вона хвилювалася за племінницю, тому напружено запитала.

—     А запальничка?

Повисла пауза. Злата втомлено кліпала очима.

—     Дитино, чим швидше ти змиришся з цією жахливою втратою, тим швидше, ти переживеш цей біль.

Злата змовчала. Розуміла вона нічого нікому не доводитиме, адже з боку це справді виглядатиме не найкраще. Просто житиме з цим. Ніхто і ніколи не заборонить їй вірити, що Нестор вижив. Вона готова навіть до того, що більше не побачиться з ним.

—     Попросіть, аби віддали запальничку мені. — Лиш здавлено попросила дівчина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍