Читати книгу - "Тарасові шляхи"

нігтем.—А за це мені, чуєш, робитимеш усе, що я накажу. Я тільки подумаю, а ти щоб і зробив.

— Авжеж, пане дяче, — зітхнув Тарас.

Так ото не думай, що в дяка харчі дарові. Зараз ні дарованого, ні купованого—нічого в цій хаті немає, а тому що вчитель твій голодний, аки вовк-сіроманець, то бери оцю торбу в шуйцю (Ліва рука), а пляшку в десницю (Права рука) і ходім поспіваємо попід хатами, може якійсь благочестивій людині спаде на думку помолитися та дяка нагодувати.

Тарас, приголомшений такою пропозицією, навіть нічого не відповів. Він покірно спорожнив свою торбинку, і незабаром попід хатами залунав його дзвінкий високий голос, виводячи "Богом избранная" та інші молитви.

— І хто ото так добре виспівує,—аж за серце бере?— зітхне якийсь дядько.— Ану, стара, відламай хлопцеві окраєць паляниці.

В другій хаті налили у пляшку з-під дяківської горілки грушевого квасу, але в третій хазяїн — видно, вдень його прикажчик лаяв — лютий був на всіх:

— Ану, випусти, Горпино, на цих ледачих Бровка, — гримнув він. — Ото ще, прости господи, вештаються довгополі чорти!

Бровка, не гаючись, спустили з цепу, і пастир з учнем: накивали п'ятами — трохи й квасу не розлили.

Повернувшись додому, дяк похмелився квасом і, промовивши: "Блаженні праведні, яко тії наситяться", закусив паляницею. Не звертаючи ніякісінької уваги на голодні очі Тараса, показав йому пальцем у куток:

— Лягай, отроче, і завтра, як тільки розвиднюватися почне, щоб мені дрова були нарубані і щоб води наносив з криниці.

Не вперше було засинати Тарасові голодному, він і заснув.

Так почалося самостійне життя Тараса.

Ще й треті півні не проспівають, а він уже встає — і по воду, і піч затопити, і в школі прибрати, бо як не встигне, то дяк добре йому патерицею спину почухає. Зі школи хлопці біжать додому, гуляють собі в "панаса", і в ліс побіжать, а йому треба заробити, щоб хоч прохарчуватися як-небудь. А заробіток — це мерці. Вже всі на селі знали: краще за малого Тараса ніхто псалтиря не прочитає, усі й кликали його. І не було за два роки жодного покійника в Кирилівці, щоб Тарас над ним не читав. Нелегка ця робота — всю ніч над труною псалтир читати. Іноді він хитрував. Як затягне на середині псалма "Прийдіте поклонітеся", всі родичі небіжчика хрестяться та кланяються, а він мерщій кілька сторінок перегорне, щоб ніхто не бачив.

Спочатку трошки боявся мерців, а потім звик — ще й думав: "йому, неборакові, вже ні тепло, ні холодно від того, скільки я читаю".

— Кесарю кесареве! — мовить дяк, як повернеться Тарас, і загарбає своєю здоровенною рукою гроші.

— А оце тобі на проживаніє від щедрот моїх! — і видасть Тарасові п'ятака.

Купить Тарас бубликів — ото й обід. Але іноді і з тих злиденних п'ятаків купить цукерку довгу в папері і віднесе Яринці та сліпенькій Марійці.

А іноді — і не вмре ніхто, і в торбу ніхто нічого не кине. Отоді лютий дяк.

— Як ти мені курки від Семиволоса не принесеш, то й на очі не з'являйся.

— Та як же я принесу?

— А от так: підеш, як спати полягають, і вловиш.

— Злодюга, — шепоче Тарас, — скрізь хапаєш, де погано лежить.

Якось приховав свій же зароблений п'ятак, не показав дякові. І не на бублики собі, хоч голодний був, як завжди, і не на цукерку Яринці. Сам не розумів, чого це йому так захотілося купити грубого сірого паперу — бо іншого у віль-шанській крамниці й не водилося — і зробити таку самісіньку книжечку, як у дяка на полиці лежить.

Купив. Треба було сидіти в школі і читати з усіма, а він утік аж за село, сховався в бур'яні, вийняв папір, книжечку, яку захопив з полиці, і з паперу таку самісіньку зробив, вимережив її візерунками різними і почав списувати з дякової книжки у свою.

Були то вірші мудреця народного українського — Сковороди.

Переписав, заспівав їх сам собі Тарас. Такі жалісні вірші, що аж заплакав.

Бідну птичку уловили

І в кліточку засадили.

Ой, одчепіть,

Ой, випустіть!

Да вже ж мені не літати,

Да вже ж мені не співати,

Тьох-тьох-тьох!

Да вже ж мені тут бути,

Ох, тут бути, тут бути,

Ох, ох! Ох, ох, ох!

— Невже мені тут бути? — спитав сам себе Тарас. — Вік наймитом? Ні, я хочу так малювати, як лисянський дяк. Якби вмів я так малювати — нічого більше б і не хотів.

І що далі, то важче було йому жити у дяка. От, на зло йому, саме тому, що дяк не дозволяв, відростив собі волосся і підстриг по-козацькому. Правда, дяк за кожний вияв сваволі годував його, як і перший учитель, важкими лящами. Як і перший учитель, по суботах він влаштовував "субітки". Темне, важке, безпросвітне життя!

Іноді зустріне Тарас Оксаночку на вулиці і одвертається — такий він уже брудний, і зиму й літо в дірявій свитині.

Якось читав він над старою бабусею шевчихою, а сам смутний був — про бабусю і не думав, а про своє безрадісне життя. Та від того так жалісно виходило у нього! Плакав старий швець, розчулився зовсім, нагодував його добре та, побачивши, що хлопець босий, подарував йому ременю на чоботи. Заховав Тарас ремінь на горищі і навіть веселіший став. Щодня і вранці і ввечері милувався на цей ремінь — будуть чоботи хіба ж такі! От ще на підошви заробити тільки.

Та на підошви заробляти вже не довелося. Якось увечері повернувся він додому— гуляє дяк з кумпанією. —Де ж він гроші