Читати книгу - "У полоні Еміратів, Zhelizna"

Розділ 5 (Полегшення)

Стукіт у двері до мене доноситься ніби крізь товщу води. Не одразу розумію, що відбувається, бо моє серцебиття вже другу хвилину відлунням віддає у вуха. Я давно не була такою дезорієнтованою, як зараз. 

- Пане у вас все добре? - за дверима чути голос Маліки і я кидаю переляканий погляд на тіло, що кілька хвилин не видає жодних звуків - Вам не потрібно ніякої допомоги? 

Підвестися на ноги було не просто, бо вони шалено тремтіли. Я доклала багато зусиль, щоб обійти тіло того мерзенного чоловіка і піти до дверей. Зараз усе робилося на автоматі. Я навіть не до кінця усвідомлювала наслідків того, що маю показати Маліці. 

- О, Аллах. Пані, що з вами? - очі жінки округлюються, коли вона бачить мене у щілині привідкритих дверей - Що трапилося? 

Я мовчки відходжу в бік і пропускаю Маліку в середину. Кілька секунд вона занепокоєно оглядає кімнату, а потім різко зривається у сторону, де лежить її господар. 

- Пане Мухаммад… - домоправителька падає на коліна і намагається привести до тями мого кривдника - пане Мухаммад, ви мене чуєте? 

У очах темніє від напруги, а тому я опираюся на стіну, щоб не знепритомніти. Мене кидає то в жар, то в полум’я, адже потроху я починаю розуміти, що трапилося. 

- Пане, благаю, розплющте очі - ні, він уже їх ніколи не розплющить. І Маліка це розуміє. Вона ставить руку на пульс і з жахом дивиться на мене - Що між вами трапилося?

Мені так важко, що я не можу сказати ні слова. Сльози знову течуть по щоках і змішуються з кров’ю на моєму обличчі. Я намагаюся стерти їх рукавом розірваної сукні, але натомість просто брудню її червоними розводами. 

- Пані, не мовчіть - Маліка підводиться на ноги і підходить до мене - Скажіть, це ви вбили пана Мухаммада? - питання вибиває повітря з моїх легень і тепер я відчуваю, що сама починаю задихатися. 

- Ні, ні, ні… - я ставлю руку на груди, які починають швидко здійматися. Паніка в перемішку з істерикою не дають мені нормально сформулювати думки - Це не я, не я. 

- Спокійно - жінка обережно торкається моєї щоки і починає її погладжувати - Поясніть мені, що між вами трапилося?

- Я… я благала в-відпустити мене - перед очима знову з’являється обличчя того клятого виродка, що насміхався наді мною і мені хочеться закричати від розпачу - … Він мене вдарив і х-хотів… - схлипи не дають мені нормально говорити. 

- Тссс, дихайте. Мені потрібно знати, що трапилося. 

- Він хотів… хотів мене взяти силою.

- Що було далі? Що ви йому зробили? - я негативно хитаю головою. Навмисно я нічого не робила. Тільки оборонялася, щоб вберегти себе. Це все випадковість. 

- Я нічого не хотіла. Це була сам…самооборона - від хвилювання мої нутрощі почали затягуватися у тугий вузол. Мене так нудило, що я боялася, що не зможу себе стримати. 

- Пані, що ви зробили? - Маліка тримала моє обличчя у своїх долонях і дивилася прямісінько у вічі. 

- Штовхнула. Не хотіла, щоб мене торкалися. А він не втримав рівноваги і впав. А далі… - то важке дихання і благання про допомогу відлунням пройшлося в моїй голові - … далі почав задихатися. Це було всього кілька хвилин, за яких я навіть поворухнутися не могла. Я цього не хотіла. 

- Присягніться перед Богом, що не мали злих умислів і це все насправді було випадковістю.

- Присягаюсь.

- Ще раз.

- Присягаюсь.

- Якщо ви мені збрехали, то нехай Аллах покарає вас за це. 

- Що зі мною тепер буде? Що мені робити? - підсвідомість так і кричала, що нічого хорошого не варто очікувати.

- Тепер послухайте уважно те, що я вам скажу. Зараз ви йдете до ванної і швидко змиваєте кров. Маєте себе привести до ладу. Часу у нас обмаль, а тому поспішайте.

Ставити зайвих питань Маліці я не наважилася. Я мовчки побігла до ванної кімнати і мало не вжахнулася від свого вигляду. Одна половина обличчя у розводах від косметики, інша у крові. Хтось би мене побачив у такому стані, точно б злякався.

Ватні диски і міцелярна вода знаходяться у шафці. Я наспіх починаю витирати обличчя, щоб якомога швидше покинути ванну кімнату. Руки тремтять, а тому декілька спонжів просто падають на землю. Байдуже на них.

У голові починає пояснюватися ситуація, коли я опускаю обличчя під прохолодну воду. До мене тепер все більше і більше доходить те, що трапилося. На моїх очах померла людина. І хоч, я її ненавиділа всім серцем, у мене була змогла покликати на допомогу. 

На рефлексію не було багато часу. Я наспіх витерла обличчя від води і побігла у спальню. Маліка у цей час розстелила ліжко і розкидала подушки так, ніби там хтось спав. 

- Хутчіш, знімайте з себе сукню і одягайте те, що лежит на кріслі - Маліка підійшла до мене, щоб допомогти з гудзиками, які вціліли. Я б не впоралася без її допомоги.

Доки я переодягалася у якусь закриту піжаму, жінка кинула сукню на землю і почала її повертати у різні сторони, щоб приховати криваві плями та розірвану тканину. Усе мало виглядати так, ніби ми спокійно провели разом ніч.

- Подивіться на мене - я переводжу переляканий погляд на домоуправительку, яка намагається пригладити моє понівечене волосся - Зараз вам потрібно буде покликати на допомогу. Кричіть якомога сильніше і кажіть, що пану стало зле. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍