Читати книгу - "(не) обіцяй, Лоре Лея"

Вона забралася від мене до Львова, а тепер взагалі хоче поїхати ще далі. Що відбувається в голові в цієї дівчини? 

Може бабуся має рацію, і ми ніколи не підходили одне одному? От тільки серце лине до неї, від одного погляду на Орисю мені тепло, радісно на душі. Я не можу без неї, я не хочу без неї!

— Я хочу бути з тобою, Орисю. Ми обіцяли кохати одне одного завжди. Пам’ятаєш?

— В тому і річ, Мироне. Я кохаю тебе, але я не забороняю тобі йти за своїми мріями. Навпаки. Я хочу, щоб ти почав мріяти про щось своє, а не просто приймати дійсність, чуже життя. Хочу, щоб ти жив своїми мріями. Ти ж завжди малював, згадай?

— Пффф, малюнки. І що? Сісти в парку та малювати людям портрети? Я маю руки та ноги, вмію працювати на землі. Це мій обов’язок.

— Мироне, тобі сімнадцять. Ти говориш про обов’язок. Ти говориш словами бабусі та дідуся, а чого насправді хочеш ти сам?

— Я не знаю. Я хочу бути з тобою, Орисю.

— Це не те, Мире. І поки ти не знайдеш свій шлях, ми не зможемо бути разом.

— Тобто це кінець і ми більше не пара? 

— Мабуть, так. Я не хочу цього, але так буде краще для тебе.

Холодна, крижана брила, а не дівчина. 

Запевнившись в тому, що життю Орисі ніщо не загрожує, я поїхав додому ні з чим. Дивно, як після повернення до родини, я почав помічати деталі, які ніби проходили повз мене раніше.

Бабусі було байдуже на мої бажання, аби тільки був поруч і під наглядом. Я для неї наче улюблене цуценя: мене смачно годують, пестять та люблять, поки я роблю те, що від мене хочуть. Та будь-який крок в сторону розцінюється, наче зрада. Недивно, що я так само сприйняв вибір Орисі.

Тепер я все зрозумів, мила. 

 

***

 

В один день я просто зібрав свої речі і поїхав. Не попередив нікого, крім дядька Івасика з тіткою Оленою. Власне вони й допомогти мені орендувати квартиру у Львові. Саме ту, що належить пані Оксані Савіцькій.

Звісно, я сподівався побачити Орисю і спробувати владнати наші стосунки. Та вона поїхала за кордон. Як і мріяла.

А я почав малювати, пішов на якісь курси і це так сильно затягнуло мене, що довело до тату-салону. Я наче губка поглинав нову інформацію, створював свої ескізи, навчався у кращих і зрештою почав сам наносити оригінальні дизайни на тіла знайомих та друзів.

Орися вела блог про мандри. Ось вона в Парижі, усміхнена і щаслива. А тут потрапила під дощ у Лондоні, стрибає з мосту в Дрездені на канаті, плаває в красивому озері десь у Словенії.

Я почав жити власне життя.

Рідні були проти, бабуся знову намагалася маніпулювати своїм здоров’ям, та виявилось, що я не такий вже й незамінний. Що фермерське господарство Вуйченко непогано працює і без мене.

Спостереження за Орисею стало буденністю для мене. Мені хотілось написати їй, нагадати про себе, але ж вона тоді кинула мене сама. І я відпустив. Фізично.

Однак з серця її не викинеш. На таке я не здатен, хоча не можу сказати, що не мав цікавих знайомств з жінками. Просто, це зовсім інше. Їм мені не хотілося відкриватися, розмовляти годинами і дивитися в очі, мріючи, щоб цей момент тривав вічно.

Роботи в тату-майстра у Львові завжди багато, тому я не здивувався, коли якась дівчина записалась до мене на сеанс 31 грудня. Всі мої колеги сьогодні святкують, лише я радію можливості попрацювати, бо їхати в рідне село цього року чомусь не хочеться.

Дзвіночок на вході задзеленчав, сповіщаючи про прихід моєї клієнтки. Піднімаю погляд і не знаю як реагувати, бо це Орися. Моя Орися і разом з тим зовсім чужа жінка. що мовчки підходить до мене і сідає поруч. Я втратив дар мовлення і досі не можу вибратись з заціпеніння, але дівчина поводиться так, ніби нічого не трапилось.

Тату на руці — символ нескінченності. В голову лізуть дурнуваті жарти про те, що це найпопулярніше кліше серед майстрів, але я боюсь образити.

Працюю мовчки, Орися також не говорить нічого, хіба що обговорюємо важливі моменти, як і де саме розташовуватиметься малюнок.

Торкатись її долоні настільки дивно і звично водночас, що я навіть не хвилююсь. Мені вже майже двадцять п’ять, а не сімнадцять. Цікаво, що є люди, яких не бачиш роками, але вони ніколи не перестають бути тобі рідними.

Коли малюнок завершено, я ненавиджу сам себе за те, що не зробив нічого, щоб затягнути процес.

— Так нічого й не спитаєш, Мире?

— Про що саме?

— Про життя.

— Я знаю, що ти здійснила свої мрії, підписаний на тебе в соцмережах.

— Чудово. Я також стежила за твоєю творчістю. Тебе дуже хвалять, ти знав?

— Я лише вчуся, але мені дуже подобається ця сфера.

— Це помітно, ти дуже змінився. Тобі дуже личить бути собою.

— А ти не змінилась. Зовсім.

— Це можна сприймати за комплімент?

— Звісно, ти завжди була красунею.