Читати книгу - "Його жага, Альбіна Яблонська"

4.1

Камілла

Історія з хлопчиком зачепила мене.

Я розуміла, що не можу допомогти. Більше того, зроблю тільки гірше. У таких ситуаціях краще переконати себе, що нічого не бачив. Що це здалося, привиділося. До певного часу я і сама в це не вірила. Мені просто снилися сни, як усім навколо. Одні були чорно-білими, погано запам'ятовувалися. Інші — навпаки. Яскраві, барвисті, з безліччю деталей. 

Але одного разу я помітила, що сни повторюються. А після деяких "вигаданих" подій я бачила таку ж реальність. Все переносилося у життя. Іншими словами, прийшло ясновидіння, я могла передбачити майбутнє. Хоч і не керувала цими процесами. Не могла зрозуміти, як це працює і чи можу я бачити саме те, чим цікавлюся. Згодом мої рідні зрозуміли, що я бачу віщі сни.

І мати. І вітчим. І мій зведений брат Марсель.

От тільки якщо батьки вдавали, що жодної проблеми немає — казали, що я маю це викорінити... Марс навпаки мене підтримував. Він вірив у мою силу. Повторював, що я особлива. І зможу допомогти тисячам людей у ​​всьому світі. Що буду відомим екстрасенсом, мене показуватимуть по телевізору, друкуватимуть у газетах.

Мені було вісімнадцять. Йому — на два роки більше. Ми були такі молоді та наївні. Гарячі всередині. Надмірно сконцентровані на почуттях, які плекали одне до одного. 

І невдовзі я побачила віщий сон про нього. 

Він був. Жахливий. 

Бо там ми разом. Я та він. Гарна дівчинка. Зі своїм зведеним братом. Ми не могли так вчинити. Він не міг так вчинити зі мною. Це ж табу. Якби люди довідалися про наш зв'язок — усе б зруйнувалося. Ця ганьба зруйнувала б родину, зруйнувала би бізнес вітчима. Зруйнувала би кар'єру Марса. Вбила би мене як особистість, адже я розуміла, що так... НЕ МОЖНА. І крапка.

Марсель не припускав, що розвиватиме в мені ментальні здібності. А потім сам стане їхньою жертвою. Впевнена, він був одержимий пристрастю до мене. От і все. І що більше часу ми проводили разом, то менше було сумнівів — це станеться, мить настане. Він оволодіє мною, і це буде кінець спокійного життя.

— З ким ти розмовляла? — витягнув мене з думок Джош. 

Він уже прокинувся, підвівся з ліжка, одягався на роботу. Поки я сиділа біля вікна і свердлила поглядом будинок навпроти. Здавалося, у ньому пусто. Нема ані машин, ані людей. Ніхто не входить, не виходить. Я пам'ятала, що він сказав уві сні, ніби купив цей будинок. Але чи так це насправді? Може, він заселиться сюди згодом? Як я можу перевірити, чи є в будинка новий власник?

— Та таке... Одна жінка дзвонила. 

— Мене шукала? — заправляв чоловік сорочку в штани шерифської форми. — Щось термінове?

— Ні, це до мене.

— До тебе? — здивувався Джош. — І що за привід?

Він сів за стіл, щоб випити кави. Взяв скляну чашу з кавоварки, налив собі трохи. І відпив, дивлячись у вічі. 

Чоловік був ревнивий і всіх підозрював. Він хотів мене контролювати. Повністю. Особливо тепер — коли ми всі знаємо, хто раптом вийшов із в'язниці. 

— Ситуація трохи дивна. Мати скаржилася, що її син бачить сни.

— Але ж це нормально, — сьорбнув мій чоловік трохи кави. — Усі ми бачимо сни. І навіть дрібні засранці... Скільки років тому малому? Ще пісяє у ліжечко?

— Я не знаю, вона не казала. Але... це не просто сни, розумієш? Він бачить видіння. Принаймні мати в цьому впевнена. Їй здається, що...

— Їй здається, що ти можеш їй допомогти.

— Так, — кивнула я. — Їй здається, що я можу допомогти, а я...

— Ти просто зайнята фігнею, Камілло.

Він відповів у жорсткій формі. 

Тут Джош був цілком у своєму репертуарі. Так, з одного боку, мій чоловік надійний, чесний, нормальний. Його поважають, навіть побоюються. Колись він захистив мене від Марса. Коли мені ніхто не вірив. А він просто взяв мене під своє крило і відрізав шлях мерзотнику. 

Може, це і не найромантичніша історія кохання. Але я вдячна Джошові, що він став для мене опорою. За ним я мов за кам'яною стіною. І ця стіна має свої особливості. Адже стіна — часом вона тверда, як цегла.

— Ти так вважаєш? Думаєш, я просто нісенітницею зайнята? А раптом це щось важливе? Що коли я зобов'язана їм допомогти, а не ігнорувати?

— Просто забудь про це, Кем. Вибий цю ідею з голови, — зітхнув він, допиваючи каву та читаючи новини в газеті. Звичайній, паперовій газеті, що шарудить і мнеться. — Ти не мусиш таким займатися. Для цього є психологи. І психіатричні лікарні.

Його слова були жорстокі. Адже коли він так говорить про інших — він має на увазі і мене. Виходить, мені також там місце? У дурці, психлікарні?

— Не треба так казати. Так ти принижуєш мене.

Він підвів на мене очі, залишивши газету в спокої. 

— У чому проблема, Кем? Ти не з тієї ноги сьогодні встала? Спочатку їдеш до своїх упирів. Потім кажеш уві сні ім'я, ніби я не чую, нічого не розумію. А тепер ось зациклилася на якомусь дивному хлопчику... Звідки він взагалі? Він десь тут неподалік мешкає?

— Я не знаю. Не спитала. 

— І не питай. Я забороняю.

— Як це "забороняю"? — здивувалася я. — Що я таке зробила взагалі?

— Ти вже дивилася ті фотографії? З місця злочину... Є якісь припущення?

Джош мав на увазі матеріали, які він приніс додому. У складній справі. Я йому допомагала із розслідуваннями. Усі ці роки я намагалася бути корисною. Тому вивчала документи, записи допитів, дивилася фотографії, щоби потім уві сні побачити нову картинку — хто був винен. Кого садитимуть у в'язницю. І так ми знайшли не одну зачіпку. Щоразу, коли я вказувала на когось, під час обшуку все підтверджувалося. Винний завжди зізнавався. Не було промахів, не було помилково підозрюваних. 

Успіхи Джоша — і моя заслуга. Добре йому — добре й мені. 

Але часом мені здавалося, що він мене використовує.

— Ти знаєш... Якось нічого не спадає на думку. Вибач, мені нічого не снилося.

— Але ж цієї ночі ти щось бачила. Я знаю. Бачила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍