Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

Уфф! Перший крок, який вважається найважчим, зроблено. Залишилася «дрібничка» — пройти через двір замку та вийти за його межі крізь ворота. Ага, жарт гумору…

Вхід у в'язницю на задвірках. Якийсь кіт, побачивши мене, вигнув спину дугою і пирхнув. Це нехай... Кіт не пес — тривогу не підніме. А ось псам на очі краще не траплятися. Їм моя невидимість до ліхтаря, ці носом бачать.

Пам'ятаючи, що не знаю терміну дії чаклунства, вже не особливо ховаючись, але все ж таки не навпростець, перебігаю до стіни і тримаючись її, крадусь до воріт.

Ворота відчинені, але біля них сторожа. Двоє воїнів. Стоять, спираючись на довгі списи, і балакають між собою.

Сидячи у в'язниці, я збився з часу, але судячи з усього — вечоріє. Значить часу у мене небагато. Не знаю, як тут заведено, але у всіх книгах писалося, що на ніч ворота зачиняються. Так що тягнути немає сенсу… Краще не стане, а ось гірше — запросто.

Загалом, роблю морду цеглою, і неквапливою ходою йду до воріт.

Стражники, мабуть, почувши кроки, обривають розмову та повертаються в мій бік. Присягнутися готовий, що вони мене бачать. Тому що дивляться не наскрізь, а ведуть поглядом зверху вниз. Знову, швидко хапаюся за меч, буквально чуючи вимогливий оклик. Але... нічого не відбувається. Обидва вартові відвертаються і продовжують розмову.

— Ось я сьогодні до неї і заскочу, як змінимося… — чую уривок слів того, що спиною до мене.

— Тільки гроші наперед не давай. І зайвого не плати… — радить другий, якраз у той момент, коли я рівняюся з ними, навіть голови в мій бік не повернувши.

Хто ж це мені так підсобив нишком? Навряд чи хлопці... Немає у них таких можливостей. Але й Швед не просто так про рівновагу мені товкмачив. Тоді хто? Є ще якась сила, яка бажає мені добра, але воліє зберегти інкогніто? М-да… Все краще і краще… Ну, та гаразд. Ким би ти не був, добрий незнайомцю, все одно дякую. Може, колись віддячуся…

Замок уже за спиною, залишилося проскочити передмістя, а там уже ловіть мене, якщо треба. Там я вже вільний птах.

— Здорово, командире! — чую за спиною знайомий голос. Повертаюся — Тінь із широкою посмішкою простягає руку. — Радий тебе бачити. Що так довго знаку не подавав?

— Знаку? — перепитую розгублено. Потім запитую не менш дурне запитання: — Ти мене бачиш?

— Звісно, — знизує плечима товариш. — А чого б мені тебе не бачити, якщо ти ось він, поряд стоїш? Я ще від воріт за тобою йду.

— Збоч! — якийсь мужик, котрий котить візок із бочками, пре просто на мене. І що характерно, на мене й дивиться. — В бік! Покалічу! — Підвищує голос, і я відходжу вбік.

— Бач, стоять, як укопані, ще б розсілися на дорозі… — бурчить той, пхаючи візок далі.

Твою ж! І цей мене бачить? А чому стражники не помічали? Нічого не розумію. Мотаю головою, збираючись з думками.

— Тінь, ти мої слова імператору передав?

— Так. Дослівно. Він дуже зрадів, дізнавшись про все.

Ще краще. Імператору сподобалася затіяна мною авантюра, а у нагороду — наказав посадити за ґрати. Хтось тут альтернативно обдарована особистість, і я, схоже, вже здогадуюсь хто... Немає ніякої невидимості. Просто імператор однією рукою наказав заточити мене в каталажку, а другою — звелів стражникам не перешкоджати моїй втечі. І тепер, якщо хтось спробує звинуватити людей у порушенні Договору, імператор зможе під будь-яким зіллям правди, присягнутися, що певний Влад Твердилич, Захисник села Виселки, засуджений ним, як бунтівник та підбурювач і посаджений у в'язницю. А що йому, негіднику такому, потім вдалося втекти… То інша розмова. Трапляється часом… Ось таке рокірування, розумієш…