Читати книгу - "Жартівники"

Бог? Може впала в урвище й розбилася, може утопилася, а може сидить у міліції і дає свідчення…

— Зателефонуй Петру Платоновичу, нехай зв'яжеться з райвідділом у Триболях…

— Недарма кажуть, що в жінки розуму, як у горобця! — нервово засміявся Іллярій. — А що, коли вона в міліцію не зверталась? А що, коли справді втопилась, чи розбилась? Думаєш що-небудь своєю макітрою? Через день-два знайдуть труп і згадають про мій дзвінок. Ти хочеш мати у хаті вбивцю й співучасника? — він знову заводився.

Такого грубого Іллярія Ада ще не знала. Все було — злети й падіння, сварки й примирення, але щоб чоловік повністю втратив самовладання і гаркотів на неї, як розлючений собака, ще не було. Безпомічна, беззахисна, приголомшена вона хоча й «гороб'ячими» мізками, але розуміла, що потрібно щось робити, шукати вихід, але не ціною її приниження… Через що вона мусить ковтати незаслужені образи? Через якесь нерозумне дівчисько, скоріше всього — шльондру? Цнотливі дівчата не лізтимуть у машину до невідомих… 

— Іллярію, заспокойся, — сказала примирливо, проковтнувши гірку пілюлю цілого букету образ. — Може, ще все владнається.

— Як?

— Само по собі… Не дарма ж кажуть, що ранок мудріший, як вечір.

— Можливо маєш рацію, — сказав примирливо й згасив у попільничці недопалок. — А все це через твої потурання… Слід було змалечку за найменшу провину, за непослух шмагати, шмагати так, щоб аж шкура лущилась! Тоді би розумів, що значить «можна», а що «ні»… Та клянусь усіма святими, якщо все щасливо і на цей раз обернеться, візьмуся за нього! За вас обох! А машину завтра продам! Ні — задарма віддам! — новий приплив злості знову почав розпирати груди, в яких клекотіло й пекло. Він заледве стримувався, дивлячись на знічену дружину, котра все ще стояла посеред кабінету ні в сих ні в тих, й стримувався, аби не вибухнути брудною лайкою! — 3 мене досить! На носі нові вибори, відкриття клініки й лише цього мені бракує…

— Де Роман зараз?

— Мене питаєш? У якомусь кафе, серед таких бевзів, як сам, або й у «Зоні ризику»…

Несподівано голосно, як набат, задзеленчав телефон. Ада здригнулась, поглянула на зблідлого професора, підійшла до столу й зняла трубку.

— Так. А ви хто? Зацікавлена сторона? Чия? Професорова… Нічого не розумію… Даю слухавку.

— Пане професоре? — загучав у трубці приємний голос. — Доброго вам вечора. Як самопочуття? Погане, еге ж? Співчуваю…

— Хто ви?

— Давній-давній знайомий. Правда, заочний. Але справи складаються так, що доведеться познайомитись ближче. Є така потреба.

— У кого?

— У вас, професоре.

— Що вам від мене потрібно? — Іллярій якимось внутрішнім відчуттям збагнув, що там, на кінці дроту, його порятунок, але намагався через хвилювання не видати себе.

— Невеличку послугу.

— Говоріть, я готовий.

— Ваш експериментатор уже вдома?

— Можна ближче до справи?

— Звичайно. Знайшли труп?

— Труп? Який ще труп! — надзусиллям волі утримався, аби невідомий не вловив зміни інтонації його голосу. — Я вас не розумію.

— Все прекрасно розумієте.

— Послухайте, хто ви?

— На добраніч, професоре… Я ще з вами зв’яжуся, — і в слухавці почулися гудки.

«Це кінець!» — подумав Іллярій і заціпенів з трубкою у руці.

— Що з тобою, Ільку? — Ада забрала слухавку й поклала на важіль. — На тобі лиця немає. Хто телефонував?

— Я не знаю… Комусь відомо про нинішню Романову витівку.

— Ну то й що?

— Цікавився, чи вже знайшов я труп дівчини…

13

Нестор поклав трубку і ясно-карі очі радісно зблиснули. Він задоволено осміхнувся і, слідом за бабою Сонею, що вимивши з милом руки та знявши несвіжого фартушка, рушив до веранди.

Примружившись, баба насамперед промацала короткозорим оцінюючим оком постать дівчини і скинула на небожа лукавий погляд.

— Таки вполював? А здобич, тьху-тьху, нівроку!

— Ні, мила бабусю, я знайшов її уже підстрелену.

— Далеко?

— В районі «Дачного соціалізму».

— Часом не одна із шукачок пригод? — баба виразно подивилась на екстравагантну вдяганку.

— Можливо, тільки не з тих, про кого ви думаєте. Її одежина просочена отруйним газом. От і довелось переодягати у що попало.

Софійка впритул підступила до дівчини й лише тепер помітила, що вся вона у синяках та подряпинах.

— Ти що її поволоки по землі тягнув?

— Кажу ж, знайшов підстрелену.

— Він страшенний злюка у вас, — нарешті озвалась, дещо зчудована дівчина дивною розмовою поміж онуком та бабою. — Не дав ногою на землю ступнути. На коркошах ніс.

— Стомився, мабуть? — зиркнула на небожа Софійка.

— Тренований. Ви ж добре знаєте, що не такі вантажі й не на такі відстані, й не у таких умовах, доводилось перетаскувати. А цей вантаж, мила моя бабусю, я залюбки ніс…

— Що ж, розмотуй бинти, герою ти мій, горе ти моє єдине…

Софійка промацала місце вивиху, й, дивлячись у вічі дівчини, натиснула товстим пальцем вище котика.

— Болить? Нічого, минеться, — сказала задоволено й звела на онука обвітрене, запряжене сонцем, зморшкувате обличчя. — Добре вчинив, Несторку, що не дозволив наступати, добре… А як тебе, донечко, звати.

— Надійка.

— Гарне ім'я. Що ж, Несторку, віднеси її у кімнату, розтопи й нагрій у ванні води. Я ж тим часом приготую вечерю.

— Я допоможу вам чистити картоплю.

— Не треба, доню, скільки тої роботи. Колись доводилось готувати на сотню і більше… А тобі моя рада — слухайся його і не труди ногу, вивих був прикрий. Добре, що згарячу вправлений, а то довелось би тобі натерпітись. Подякуй от йому, — у Софійчиних очах висвітилась душевна втіха за онука, що перебирає од неї навичку допомагати людям у їхньому нещасті. Згорнула розмотані бинти й пішла до літньої кухні.

— Що ж, сарнонько моя упольована, ходи до мене! — розчулений бабусиною похвальбою, від якої розлилася по тілу тепла хвиля радості, Нестор, як малу дитину, взяв наперед себе дівчину. Вона обвила гарячими руками міцну шию, щоки парубка знову торкнувся лоскітливий локон її волосся, і несподівано гірка смута налетіла на серце. Згадалась Неля, срібний став у місячну ніч… Перша й остання їхня ніч. Це ж він уже б сьогодні міг ось так власних діток відносити спати. «Має Софійка рацію, коли торопить, аби я одружився, бо справді, ще рік, два й залишуся у вічних холостяках». Ґвинтуватими сходами піднявся на другий поверх, обережно, як найніжніший скарб, опустив дівчину перед дверима кімнати, що служила за робочий кабінет.

— Ось тут, поки нагріється вода, побудеш трохи сама, — він зробив, як здалося дівчині, якийсь чаклунський рух рукою. На пластмасовій дощечці, поряд із кнопкою дзвоника, спалахнула мініатюрна зелена лампочка, цієї ж миті сам по собі клацнув замок і двері, до просторої із широкими