Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

присутніх і не думав перейматися головним гріхом[9] і систематично знищував дбайливо розставлені кухарями страви, не шкодуючи собі й найкращого рейнського рислінгу. Еркісія пив воду.

Домініканський ординарій[10], технічно провінціал[11], уважно спостерігав за зібранням. Не всі поділяли споживчі пристрасті. Фрідріх, граф Валленштайн, який сидить праворуч від нього, худий, як гілка, і такий же жорсткий, їв лише трохи оленини. У його блакитних очах тремтіли крихітні шпилькові зіниці, що обводили сидячих за столом. Монах знав, що ригідність потиличних м’язів, порушення акомодації та відсутність апетиту з’явилися не на порожньому місці – фельдмаршал Імперії страждав на запущені симптоми хронічного сифілісу.

Позаду нього сидів товстий кабан Пікколоміні і обжирався, нікого не соромлячись, поки його жирне чорне волосся не впало йому на тарілку. Не бентежились і ніякий на вигляд генерал Галлас, ні обтяжений величезними вусами Холк, кавалерист, відомий своєю жорстокістю, який навіть за столом сидів якось криво з причини довготривалих подорожей верхи.

Ліва сторона стільниці була майже симетричною. Граф фон Алдрінген їв відповідно до своєї природи, тобто ввічливо, обережно і без перебільшень; повз увагу домініканця не пройшло, що він випив лише один келих вина. Колишній священик фон Хатцфельд, чиє сиве, ретельно зачесане волосся, здавалося, прикрашало світло свічок, очевидно, вирішив надолужити всі голодні місяці, проведені в чеських фортецях, але жорсткий Паппенгейм з його горбкуватим обличчям і чолом, спотвореними від старого удару, не з'їв ні шматочка. Він довго грався срібною виделкою, обережно постукуючи нею по кубку. Еркісія уважно стежив за ним, бо саме звідти він очікував, що пролунає вибух.

Він дождався цього. Паппенгейм різко вдарив виделкою по порожній тарілці, викликавши пронизливий дзвін, від якого переодягнений в теля блазень, що грав на кобзі, замовк, а всі присутні генерали підняли очі. Лише Пікколоміні продовжував жерти, що в цій ситуації було гідне подиву.

– Пане граф! — обурено сказав Олдрінген. – Що це за манери?! Ми ж вечеряємо!

Паппенгейм почервонів.

– Вечеряємо, так! А швед зуби гострить! Що ми тут робимо, питаю? Вже березень! Вербування треба завершити, війська муштрувати, розвідку вести треба, а не куріпок жувати!

– Паппенгейм, – раптом протягнув Валленштайн. – Ви чудово знаєте, що ми тут робимо. Присутній тут приор…

– Провінціал. Або ординарій, якщо вам так подобається, — нахабно, але з гідністю виправив його іспанець.

– Прошу пробачення. Цей провінціал тут повинен дати нам деякі пояснення, а твою дупу, Паппенгейм, посадили на це крісло з волі не кого іншого, як милостиво пануючого...

– Фердинанда тут немає! – перебив його граф і аз засопів від люті. – А я вас питаю, що тут пояснювати?! Ми програли! Нам набили дупи, бо Густав Адольф підписав цирограф! Нам потрібні війська, а не проповідники! Мені вже місцеві розповідають, що швед готується, пакує речі, їде з Лейпцига разом із продажним саксонським псом та рештою єретиків, а ми тут один одному в крісла пердимо!

Після цієї тиради вже ніхто не їв, навіть товстий італієць. Усі з цікавістю дивилися на ченця.

– Отець, – тихо сказав фон Олдрінген, обережно відкладаючи столові прибори й ще раз доводячи, що він найтактовніший і найввічливіший у цій групі. – Вибачте, будь ласка, за емоційну реакцію графа і спробуйте поставити себе в наше становище. Справа в тому, що, як генерали Імперії, ми зараз повинні бути з нашими військами, готові до маршу, як це зазвичай робиться навесні під час війни. І все–таки нас викликали сюди, до Нюрнберга, часто дуже далеко від наших зимових квартир, на виразне прохання німецького короля і, прямо кажучи, наказали нам зустрітися з отцем у нібито терміновій справі. Тому ми будемо вдячні, якщо отець пояснить нам цю справу якомога чіткіше, щоб ми могли розлучитися