Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

мати розповідала сусідському жіноцтву плаксивим тенором, що доця хворесенька, геть чисто, як вона сама, тільки діагноз невідомий.

«Наш тато» не довіряє цим районним медикам, й привозив до малої, аякже, лікарку найвищого ґатунку. «Може, зарадить Ліночці гіпноз», — вона вимовляла слово із болісною насолодою. Так, як вимовляла «діабет», здавалося, завжди «на ви і шопотом».

Мама по лікарнях гралася у піжмурки зі своїм паном Діабетом. А Ліна на канікули виривалася до тітки Сані, аж у Рівне.

Там не боліла їй голова, і сон приходив, затишний та запашний, мов м’якуш найсвіжішого рогалика під цупкою веселою скоринкою.

Саня не любила свого брата Степана. Коли приїжджала по Ліну, казала, аби дівчинку приводили вже на вокзал, якось підлаштовувала потяги, то й чекали вони на станції недовго.

У Рівному в хаті також не було голосно. Але стримана тиша тут видавалася захисною. Одного разу Ліна прокинулася й побачила, що в жовтому світлі торшера біля неї сидить тітка.

— Якщо захочеш, розповіси мені, що саме тобі болить. Там, вдома, болить. Не зараз, коли захочеш, то й розкажеш, гаразд?

Ліна не висповідалася тітці. Нічого не розповіла й пізніше, коли вже доросла, п’ять років тому, несподівано приїхала до неї з Богдасиком у животі.

До речі, як взялося в неї це дитя, вона не розповіла й Лесечці, найближчій своїй товаришці. Інколи дружба вартує тоді, коли можна не лише сказати, а якраз — не сказати. Це — мій, Бог-дан, «Бог дав». І — тему, звідки взялося дитя, закрито.

— Знаєш, Солю, Лінка в універі вирізнялася лише одним — скаженіла, коли чіплялися хлопці. Казала, що в усіх фацетів смердить зі штанів. Могла й у чоло засвітити, причім не за якесь нахабство, а просто, на елементарне залицяння, аби відігнати. Мені й нашій третій у кімнаті гуртожитку, Тетянці, це не дуже шкодило, ми, знаєш, були досить дитячими щодо сексів-кексів. Потім, якщо й ходили з кимось, сварилися-мирилися-цілувалися, Ліна не зачіпала нас, ми щось розповідали, чи-то їй, чи просто при ній, вона могла й поспівчувати, й посміятися, але так, ніби читала книжку про інше життя.

Прикинь, казати, що хтось, мовляв, чекає на принца, це примітив, пошлість, але наші дівки, не ми з Танею, інші, ляпнули їй, а вона — нічого: так, мовляв, чекаю на принца. «На принца-визволителя». Стривай, це ж Бодько золотий нині Вітасю принцем обізвав? Але Бодько добре малюнки з Дарчиних казок запам’ятовує, він у нас в Києві колись у букеті, що у вазі стояв, тихо, вперто шукав Дюймовочку, я його запитую, а він…

— …А хлопці в універі кидали Ліні поза спиною — «лесбо».

— Ні, Солю, її називали монашкою, і не просто, а «монашка-розбійниця», хоть сказав, прижилося. Вона займалася акробатичними танцями, рухи гарні, але різкі, колесо, перевороти, чорне трико, і в одному номері виходила в чорному короткому плащі на плечах, потім скидала. Вона не лише гнучка, вона сильна. Сильна вона — то так. В общазі якось Петрик-дурник, салага, нахлявся винчика, заліг у коридорі, під дверима до нас, заснув, а ми бігаємо коло нього, як мурашки біля жирного черв’яка… А Лінка каже — «раздайся, морє», підхопила його під руки, і так ловко, до його кімнати, без проблем, дотягла, потім ми на парах сміялися…

Тим часом Лобода подумки вибудовувала дивне.

Отже. Різкі рухи, сильні руки. Дотягла безвладне тіло. Коридором, від дверей до дверей. А потім — тут, інше тіло, від зеленого маленького намету до берега Росі?..

Чому взагалі виникає ця дика паралель?

Хоча б тому, що паралель, Ліна — зелений намет, виразно прослідковується. Забулися? Через знайдену біля намету пляшку з настоянкою на зубрівці, довга поблякла від градусів травичка у плящинці, точно така само, як ця, що опер тицьнув на неї пальцем у нашій кухні, а привезла настоянку саме Ліна.

Ну, то й що? Крадькома від усіх видала зубрівочки на розговіння таємному залицяльникові. І… Зарубала, мало того, оббілувала, притопила з каменюками на ногах? Перед тим геть роздягла. Шмотки та взуття, треба думати, закопала в полі чи лісі, далеченько, поза межами ділянки, яку обнишпорила оперативна група. Станцювала на цій ничці у чорному, зробила колесо.

Усе встигла, ми, треба розуміти, були в астралі й не помітили, що її нема, а вона обтрусила лапки, матеріалізувалася в своїй кімнаті — вийшла з неї — привіталася до Лесечки — обіцяла випатрати потенційну рибу.

Рідкісна чухня!

Тим не менш. Таємний залицяльник. Залицяльник — ключове слово. Залицяльників вона била в чоло. Або в потилицю? Кухонною сокиркою? Тьху, вона що, привезла її, завжди тримала коло себе, носила у чорному волоссі замість шпильки?

Соломія могла уявити, як вишкірюється Ліна на зальотні жарти. Що там особливо фантазувати, Лобода спостерігала таке. Саме так шипіла Ліна на Серьожу, Ігоревого брата, коли стикалися з ним в Онищуків під час київської гостини, чи тут, на Росі. А він співав до неї глупство, ось так: «ми купалісь в негліже, я, і дєвочка-багіня, свєтлячок-псіхологіня, всьо познавшая уже!»

Соломія могла уявити, що Ліна розмахується, й поличкує абстрактного «смердючого фацета». Але уявити, як у кущах вона пригощає когось настоянкою, аби потім довго і нудно, спльовуючи, кромсати тіло…

Але треба думати далі. Ліна чекає (колись дочекалася? Бо Богдан зародився ж не від мрій?) на принца-визволителя. Визволити її він мусив би — від кого? Від тата з його розміреним тоном, що ним ніби вбиває цвяхи в маківку?

І ось, коли вперше розповідали про потопельника, Ліна кілька разів з тривогою запитала, чи не був це літній чоловік…

Віртуальний принц-визволитель. І монахиня-розбійниця. Точніше, задумлива сумна молода мама золотого Богдасика, і… Так, в даному разі — фермер-снайпер. Ліна подобається Віталію, якщо не більше. Може, й давно.

Вона, до речі, не сичить на нього. Напевне, тому не сичить, що він не чіпляється із компліманами та дурними жартами, їй нема до чого присіпатися на очах у всіх.

На очах. А поза очі?

Не в тім справа — Ліна, хоч не хамить, але сторониться, якось закривається у присутності правденківського сусіди, і пасе свого малого тривожними очима. Не робить зауважень, але ніби хотіла б заховати Богдасика за свою спину, від чоловічих гопанок на кремезній шиї… А ось коли з малим бавиться Заєць (хоча це на пальцях перелічити, та й не вміє Зайчисько плигати з дітьми), чи Ігор починає удавано-серйозно вимагати, щоби малий вгадав, у якій руці затиснуто шахову королеву… Тоді Ліна свого аутиста, чи все ж таки не аутиста, добре,