Читати книгу - "Моя прабабця Катирина, Eugenio Romany"

громадянської війни, почали розвивати туризм. А для цього потрібно було колонізувати все побережжя, а не лише традиційну Каталонію та Валенсію. Тому вони під патронатом церкви роздавали селянам із гірських районів наділи землі та, найголовніше, почали централізоване зрошування там, де це було необхідно. Найкращі землі традиційно були у володінні аристократів, і в народі ходила легенда, що землями роду графів Альба можна було пройти всю Іспанію з півночі на південь, не покидаючи їх володінь. Тому вся ця робота потребувала великих грошей і давала наразі малу віддачу. На життя селянам так-сяк вистарчало, але заощадити якісь кошти на розвиток було нереально.

Тому, коли на зламі тисячоліть в Альмерію приїхав дивакуватий іноземець з Міжмор’я та захотів купити занедбані безводні солончаки, де з великим скрипом йшла колонізація, місцеві чиновники та їхнє андалузьке начальство сприйняли це «на ура». Звичайно, не обійшлося і без хабарів, адже, затиснуті під час диктатури гайки трохи ослабили, і тепер країна славилася своєю корупцією. Та в бідній країні й апетити чиновників ще не дуже зросли...

Тому за три десятиліття дону Еухеніо вдалося стати місцевим олігархом і збудувати на півдні справжню імперію. Крім тепличного бізнесу в Альмерії, він започаткував вирощування полуниці в Уельві та тропічних фруктів манго та черімої на гірських схилах під Малагою.

От Лівшиць і отримав завдання з Москви спробувати «відтиснути» в цього латифундиста його маленьку, але дорогу імперію, або хоча б обложити його «революційним» податком. Для підтримки лівацьких рухів у різних країнах Москві негайно були потрібні гроші у конвертованій валюті. Тому структури КДБ не цуралися ні шантажу, ні відвертого рекету. В розвинених країнах їм не давали особливо розвирнутися, а от на бідному півдні Європи вони мали більш вільні руки і своїми безпринципними й кривавими методами поступово відтісняли місцеву мафію. Але в цьому випадку відверто наїхати на «дона» було ризиковано. Особливих зв’язків його з могутньою батьківщиною не простежувалося і подейкували, що в Міжмор’ї у нього виникли проблеми з владою і саме тому він несподівано подався в еміграцію. Та крім невеликої служби охорони, що в основному складалася з місцевих ветеранів Легіону, який мав свою базу у Віаторі за Альмерією та вів справжні бойові дії в Африці, в разі потреби бригадири могли швидко мобілізувати цілу армію робітників та орендаторів. Недарма майже кожен із них був мисливцем, і вони регулярно не стільки полювали, скільки тренувалися на корпоративному стрільбищі в Енвія, де вартість патронів для членів клубу була чисто символічною. Та й звичайне населення Кампо де Даліас всіляко підтримувало олігарха, бо з його приходом на ці землі всі стали жити заможніше й почуватися більш захищеними. Недаремно в 2014-му році ці люди організували так званий Майдан, коли влада раптово захотіла збільшити в два рази податок на надра, а тут це стосувалося насамперед води... Історичні будівлі Альмерії, Малаги та, навіть, Севільї довго потім відмивали від кіптяви згорілих автомобільних шин...

 

 

Тому, коли до полковника дійшла інформація про конфлікт олігарха з місцевими циганами, він кинув всі свої сили на розслідування цього моменту. Одному з агентів, що прикинувся вагабундом ‒ волоцюгою, вдалося під’єднатися до донової телефонної лінії та підслухати доповідь одного бригадира, звідки він зробив висновок, що онук зі своєю нареченою перебувають у якомусь великому місті. Яке ж було його здивування, коли наступного дня, прямуючи в свій улюблений ресторан на вечерю, Лівшиць побачив виступ дивної пари вуличних музикантів. Артистичній співачці з типовими циганськими рисами акомпонував високий хлопець із зеленими очима у чорній бандані. Грати на гітарі хлопець не вмів і музичний супровід був неприхованою фанерою. Музика лилася з якогось підсилювача з колонками й мотоциклетним акумулятором, закріпленого замість торби на візок на колесах, з яким так люблять ходити на закупи іспанські бабусі. Та не балованою технічними новинками вуличною публікою це приймалося «на ура» і часто чувся звук мілких срібних монет, що падали в гітарний футляр. Це був якраз той пан Випадок, що так часто зустрічається в художніх творах, але, як не дивно, трапляється й у житті. І полковник зрозумів, що удача на його боці...

Відіславши закоханих подалі з очей, дон Еухеніо розв’язав собі руки на перемовинах зі старійшинами. З’ївши пів свині та випивши бочілку вина патріархи нарешті погодилися на те, що молоді мають пройти місячний випробувальний термін, упродовж якого мають вижити у цьому непростому світі без стороньої допомоги. За цей час вони, дотримуючись посту, повинні пересікти весь півострів з Альмерії до Сантьяго-де-Компостела, пройти дорогою Святого Якова, але не пішки, а на попутньому транспорті ‒ електричках і автостопом, заробляючи собі на життя милостинею, як справжні пілігрими. Єдине, про що промовчав Дон Еухеніо, що на відстані їх таємно має супроводжувати Хосе на їхньому бусі з телефонною базою та радіостанцією для зв’ язку. Матвієві було наказано щонайменше раз на три дні телефонувати до діда з переговорних пунктів у містах на їхньому шляху, але для екстренних випадків він мусів запам’ятати один короткий номер. Для цього потрібно було тримати зарядженою батарею радіотелефону. Насправді це був зв’язок з Хосе, який тримався поблизу...

Поки Лівшиць терміново збирав своїх людей музиканти зникли. Прямо з вечірньої площі вони подалися на вокзал, щоб сісти на нічний поїзд до Мадриду. Білети в спальний вагон взяли ще в обід і нарешті змогли витягнути натруджені ноги та насолодися відпочинком у шестимісному купе.