Читати книгу - "Багряні ріки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У тому конкретному випадку йшлося про нацистську ідеологію, хіба ні?
— Моєму чоловікові не важило, як висловлено ідею. Його чарував лише цей синтез думки й фізичної потуги, духу й тіла.
Ньєман нічогісінько не міг утямити в усій цій тарабарщині. Жінка нахилилася вперед і з несподіваною ворожістю запитала:
— Чому вони прислали вас? Чому вони прислали людину, таку, як ви?
Ньєман проігнорував її агресивний випад. Під час допитів він завжди застосовував один і той самий метод — безпристрасний, холодний підхід, що ґрунтується на залякуванні. Поліціянтові — та ще й із такою пикою, як у нього, — не було сенсу бавитися у співчутливого розмовника чи психолога-любителя. Він поцікавився владним тоном:
— Як ви гадаєте, чи мав хтось причини ненавидіти вашого чоловіка?
— Ви несповна розуму, чи що? — вибухнула вона. — Ви не бачили трупа? Невже вам не зрозуміло, що мого чоловіка вбив маніяк? Якийсь навіжений зненацька накинувся на Ремі. Псих, який напав на нього, побив, скалічив і замордував до смерті?
Поліціянт тяжко зітхнув. Він думав про тихого, відірваного від світу бібліотекаря і його агресивну дружину. Пара, від якої кров холоне в жилах. Він запитав:
— Розкажіть про ваше подружнє життя.
— Яке ваше бісове діло?
— Прошу вас, відповідайте.
— Я підозрювана?
— Ви добре знаєте, що ні. Будь ласка, відповідайте мені.
Молода жінка метнула на нього нищівний погляд.
— Ви хочете знати, скільки разів на тиждень ми трахалися?
Ньєман відчув, як на карку йому повиступали сироти.
— Пані, я лише виконую свою роботу. Допоможіть мені.
— Забирайся геть, смердючий шпику!
Зуби її не могли похизуватися білістю, але обриси вуст були прегарними, бентежливими. Ньєман дивився на цей вродливий рот, на її гострі вилиці, на блискучі брови, різко окреслені на блідо-тьмавому обличчі. Її лице не потребувало рум’янцю чи яскравих очей — усієї цієї оманливої гри світла й відтінків. Його краса полягала в рисах. Чистих і бездоганних. Поліціянт не поворухнувся з місця.
— Забирайся геть! — закричала жінка.
— Останнє запитання. Ремі завжди мешкав в університеті. А коли він служив у війську?
Софі Кайюа завмерла, спантеличена таким запитання. Вона обхопила себе руками, немовби її морозило зсередини.
— Він не служив.
— Комісований?
Вона підтвердила кивком голови.
— З якої причини?
Жінка знову наставила очі на комісара.
— Що вам треба?
— З якої причини?
— Психічна невідповідність, здається.
— Ремі страждав на психічні розлади?
— Та ви що, з неба впали? Багато хто домагається бути комісованим через психічні проблеми! Це ж нічого не значить. Ви симулюєте, верзете казна-що, вас комісують.
Ньєман нічого не відказав на це, хоча всім своїм виглядом, либонь, виражав невисловлений осуд. Жінка раптом зміряла очима його коротко стрижене волосся, його строге елегантне вбрання, і губи її гидливо скривилися.
— Чорт забирай, ви коли-небудь щезнете звідси чи ні?
Ньєман підвівся й тихо сказав:
— Я вже йду. Але я хотів би, щоб ви знали дещо.
— Що? — виплюнула вона.
— Подобається вам це чи ні, але вбивць ловлять саме такі люди, як я. Тільки такі люди, як я, можуть помститися за вашого чоловіка.
Обличчя жінки закам’яніло на якусь мить, а потім її підборіддя затремтіло й вона вибухнула плачем. Ньєман обернувся й рушив до виходу.
— Я зловлю його, — сказав він.
Уже біля дверей він ударив кулаком по стіні й кинув через плече:
— Їй-богу, присягаюся, я зловлю того сучого сина, який убив вашого чоловіка.
Надворі йому вдарило в очі сліпуче сонячне світло. Під повіками затанцювали чорні плями. Ньєман перечекав кілька секунд, а потім змусив себе заспокоїтися й підійти до машини. Плями помалу перетворювалися на два жіночих обличчя. Фанні Феррейра, чорнявка. Софі Кайюа, білявка. Дві сильні, розумні, войовничі жінки. Жінки, яких йому, либонь, ніколи не судилося тримати у своїх обіймах.
Поліціянт щосили вдарив прикріплену до стовпа залізну сміттєву урну, яка трапилася йому на дорозі, а потім за звичкою глянув на пейджер.
На екрані блимало: судовий медик закінчив розтин.
II
7
На світанку того самого дня, двісті п’ятдесят кілометрів на захід, лейтенант поліції Карім Абдуф дочитував книжку з кримінології про використання методу «генетичних відбитків пальців»[19] у розслідуванні зґвалтувань і вбивств. Над цим товстезним, шестисотсторінковим томом він провів майже цілу ніч. Лише коли кварцовий будильник задзвонив, поліціянт глянув на цифри: 07.00.
Карім зітхнув, відкинув книжку й пішов на кухню готувати собі чорний чай. Повернувшись до вітальні, — яка також правила йому за їдальню та спальню, — він підійшов до еркерного вікна і став удивлятися в сутінь, що панувала надворі. Притулившись чолом до шибки, поліціянт оцінив свої шанси коли-небудь провести розслідування із застосуванням генетичного матеріалу в тому глухому закутку, до якого його направили служити. Шанси дорівнювали нулю.
Молодий араб дивився на ліхтарі, що, немов цвяхи, досі тримали темні крила ночі. У горлі йому став гіркий клубок. Навіть у ті часи, коли він був по вуха в криміналі, Карімові вдавалося уникати в’язниці. І ось тепер, маючи двадцять дев’ять років віку, коли він сам зробився копом, його запроторили до найпаскуднішої в’язниці з усіх, які тільки можна собі уявити, — маленького провінційного містечка, придавленого нудьгою і загубленого в кам’янистій улоговині. В’язниці без мурів і без ґрат. В’язниці психічної, що точила його душу, як іржа залізо.
Карім поринув у мрії. Він уявляв, що, як в американських фільмах, затримує серійних убивць завдяки аналізу ДНК і спеціальному програмному забезпеченню. Він бачив себе на чолі наукової групи, яка вивчає генетичні карти злочинців. У результаті досліджень і аналізу статистичних даних науковці виявляли дефект, щось на кшталт розриву десь у ланцюжку хромосоми й визначали його як ключову ознаку злочинних нахилів. Колись уже йшла мова про подвійну хромосому Y, що нібито мала бути характерною для вбивць, але згодом цей слід виявився хибним. У Карімових мріях, одначе, сукупність літер генетичного коду таїла нову «орфографічну помилку», яку відкривали завдяки Карімові та його безупинним затриманням. Раптом за спиною аж морозом сипнуло.
Молодий поліціянт знав, що коли така «помилка» існує, то вона є і в його хромосомах.
Слово «сирота» ніколи нічого не означало для Каріма. Шкодувати можна лише за тим, що знав, а вихідцеві з Магрибу[20] ніколи не довелося зазнати чогось бодай трохи схожого на родинне життя. Його перші спогади обмежувалися кутком із застеленою лінолеумом підлогою та чорно-білим телевізором у дитячому притулку на вулиці Моріса Тореза в Нантері
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багряні ріки», після закриття браузера.