Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

282
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 58
Перейти на сторінку:
втямив, що ми живемо у напрочуд старому світі. Сидячи на скелях, я міркував, що крижані велетні, човгаючи ногами, проходили цією місцевістю дуже давно. Прямі лінії на відшліфованому в льодовиковий період граніті чітко вказують напрямок їхнього руху. З півночі на південь. Отже, гіганти згладжували скельні виступи, ідучи у наступ, а не відступаючи!

Сповзаючи, вони також розсипали довкруж себе могутні ератичні валуни, величезні камені, на які я змалку полюбляв вилазити. Каміняччя скидається на важкі, розсипані між соснами гранітні кулаки. Не дивно, що їх часом називають «град велетнів»[8].

Який фантастично-гучний, оглушливий шум, глухий, майже сейсмічний гуркіт шліфування каменів кригою мусив би тут стояти, коли багато тисячоліть тому околицями проходили крижані велетні. Такі думки часто снували в моїй дитячій голівці. Я насправді й досі про це думаю, сидячи на тих самих скелях і дивлячись на гладінь затоки вечорами.

Я відчуваю пальцем залишений ними в могутньому граніті слід на скелях, де мені у дитинстві жодного разу не поталанило висікти своє ім’я.

Крижані гіганти ступали так важко, що під їхніми кроками прогиналися гори, здіймаючись потому. Це означає, що, наприклад, та прибережна скеля, на якій я сиджу, перебувала б на морському дні або посеред лісу, якби ми перемістилися на тисячу років назад або вперед у часі. Думка про це колись тамувала мій подих найбільше.

У цьому розділі ми зануримось у час, який настав після того, як крижані велетні пішли назавжди, на північ, де й остаточно зникли. Наша мандрівка подеколи пролягатиме крізь геологічну епоху, яка триває й досі, – голоцен. За бажанням її також можна назвати «післяльодовиковий час», або інтергляціал – теплий період між двома заледеніннями (у цьому випадку між минулим і ще прийдешнім). Ця епоха почалася понад одинадцять тисяч років, відколи крижані гіганти послабили хватку після останнього відчайдушного похолодання, яке називається пізній дріас.

У цю добу на сцену земної історії виходять люди, добро і зло. Це принесло настільки бурхливі зміни, що дехто вважає, що епоху після появи людей треба називати «антропоцен». Проте еволюція кілька разів порушувалася, часом доволі істотно, зокрема, коли клімат тимчасово повертався до своїх звичок льодовикового часу, знову здіймаючи холодні вітри.

Саме така непередбачуваність і крихкість у райських буднях інтергляціалу перетворили його на захопливий і динамічний час, наповнений важливими подіями. Як-от, наприклад, чи не найбільший карколомний момент в історії нашої цивілізації, коли люди перестали вештатися планетою, осіли й почали розбудовувати суспільства. Проте з початком осілого життя й появою міст з’являються війни, біженці та пошесті.

Якщо Едемський сад, з якого нас вигнали, чи будь-яке добро і зло колись й існували, то було це під час голоцену. Щоправда, за ворота Едему нас виставляє не примхливий Бог. Винуватими варто вважати обставини, які не залишили нам жодного вибору. Під обставинами я маю на увазі клімат.

Одна червона нитка наскрізь пронизує буття людини як виду. Коли з’являється загроза виживання – приміром, починається засуха чи холод, – у нас прокидаються стародавні кочівницькі інстинкти. Ми не стовбичимо, чекаючи на кращі часи, адже щось усередині нас промовляє, що вони, можливо, не настануть ані через століття, ані через тисячоліття. Тому ми йдемо. І знаходимо щось краще. Вихід. У дорозі міркується ліпше, адже більше не залишається нічого іншого.

Не дивіться згорда на біженця: він бачив те, чого не бачили ви, він знає те, чого не знаєте ви! Чого тільки варті такі відомі біженці, як Фредді Мерк’юрі, Зиґмунд Фройд, Альберт Ейнштейн, Марлен Дітрих, Ісус… Цей список можна продовжувати досхочу.

А в майбутньому він лишень поповнюватиметься.

Погода змінила світ, не залишивши нас осторонь. Аби помститися, людство відповідає зміною світу, не залишивши осторонь погоду. Проте гаряче сонце інтергляціалу не підштовхнуло нас до винайдення колеса та виходу в космос. Радше навпаки: надлишок сонячного сяйва та попутного вітру олінює. Як ми побачимо, за істотним поступом нашої цивілізації стоять труднощі та крижаний вітер. Раптові та катастрофічні зміни клімату примушують нас гуртуватись і спонукають до єднання світлих голів.

Говорячи про сонячне сяйво і попутний вітер: золотий вік голоцену називається Атлантичним періодом, це особливо тепла пора між 9200 та 5500 роками тому. Найтепліше було між 6800 та 5500 роками. Тоді у Скандинавії та Фінляндії середня температура на 2–3 °C перевищувала сучасні показники. У Північній Європі пишніли широколистяні ліси з дубами, в’язами, липами та ясенями. На Далекій Півночі сосни, ліщини та вільхи дедалі більше відтісняли березові угіддя.

Згодом у цій місцині поступово холодніє. Кульмінація вечірки вже минула, а сьогодні остаточний кінець веселощів уже близько. «Win­ter is coming» («зима близько»), – як то кажуть у «Грі Престолів».

Або ж принаймні так мало би статися за початковим планом. Нині залишається тільки спостерігати, як наше втручання до клімату вплине на графік прибуття майбутнього заледеніння, повернення крижаних гігантів. Може, початковий план заморожений, так би мовити.

Так звані кліматичні скептики полюбляють наголошувати на тому, що клімат ніколи не зазнавав змін. І справді: клімат завжди регулювали одні й ті самі природні механізми (але все-таки природні і спричинені людиною зміни клімату не взаємовиключні явища). Найбільші кліматичні катастрофи голоцену, спричинені природою, охолоджували клімат. Від початку голоцену виявлено дев’ять особливо холодних періодів, більшість супроводжувані посухами. Між цими періодами минало, згрубша кажучи, 1500 років.

І вважається, що всі вони – о, диво! – збігаються у часі з важливими подіями та критичними етапами в історії нашої цивілізації. Наприклад, не виключено, що Велике переселення народів, яке призвело до падіння Риму в V столітті н. е., стало наслідком одного з таких періодів похолодань. А так званий Малий льодовиковий період, який тривав між XIV і XIX століттями, також був однією з цих подій.

Малий льодовиковий період, імовірно, принаймні частково спричинений зменшенням кількості сонячних плям і підвищеною активністю вулканів. Візьмемо для прикладу так званий мінімум Маундера у XVII столітті, тоді люди каталися на ковзанах Темзою, а король Швеції Карл Х Ґустав переправив свої війська через замерзлі протоки: Малий і Великий Бельт.

Деякі фахівці називають ці закономірні та повторювані кліматичні коливання циклами, або подіями, Бонда. Цю назву вони отримали не на честь Агента 007, а на честь американського геолога Джерарда К. Бонда, чиє дослідження цієї закономірності, опубліковане наприкінці 1990-х, привернуло чимало уваги. Події Бонда пронумеровані від 0 до 8 у зворотному хронологічному порядку: остання, Малий льодовиковий період, міститься під номером 0.

З чим ці події пов’язані – чи вони мають щось спільне з ритмічними змінами у сонячному випромінюванні, чи то пак із циклічними коливаннями морських течій, – нікому достеменно не

1 ... 11 12 13 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погода, яка змінила світ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Погода, яка змінила світ"