Читати книгу - "Той, хто вбиває"

не вагаючись, нехтувала фактами, зате залюбки розбурхувала уяву читачів.

Упродовж кількох днів заголовки ставали дедалі дрібнішими, статті переносилися на останні сторінки інтернет-видань — зацікавлення злочином поволі згасало, хоч сама подія й не зникла назовсім з поля зору медій. Коли поліція затримала чоловіка, підозрюваного у вбивстві, це знову підхльоснуло зацікавлення журналістів, та, коли його вже наступного дня відпустили, між рядками відчитувалося чимале розчарування. Я майже не мав сумнівів, що йшлося про Адама Ліда, хоча видання і не вдавалися до подробиць. А потім усе стихло. Або розслідування застрягло, або ж Ґюннар Маркюссен посилив дисципліну серед своїх підлеглих, і витік інформації припинився.

Того дня я вирішив поїхати на роботу автом. О дванадцятій забрав його зі стоянки й рушив на південь. Поліція нарешті дала дозвіл на поховання Барбари Бломберґ.

На паркувальному майданчику перед церквою в Стуретвейті годі було знайти вільне місце. Довелося покружляти прилеглими кварталами, доки я таки надибав дірку, ближче до кварталу Мінде. Надворі потепліло, знову насунули дощові хмари — звична жовтнева вестланнська погода.

У церкві не було де яблуку впасти. Я втиснувся на останню лаву біля центрального нефу, глянув у програму, яку взяв при вході. З першої сторінки мені усміхалася Барбара, значно молодша, ніж та, яку я знав, — у круглих окулярах, з довгим волоссям. Лише очі ті самі, спокійні, сірі. Якби не очі, мені нелегко було б упізнати жінку, з якою був знайомий.

Священик говорив про її життя, про дитинство і юність, про освіту й сімейний статус. Усе це я чув уперше.

Я навіть жодної її книжки не читав. Вона мені подобалася як людина; зрештою, була всього лиш моєю клієнткою.

Труну винесли під музику Шопена. Люди виходили з церкви на бліде, матове ранішнє світло, у багатьох виднілися на очах сльози. Я полишив церкву майже останнім. Надворі труну поклали на ноші й обережно занесли в катафалк, що стояв осторонь. Задзвонили дзвони. Катафалк поволі рушив.

У переповненій церкві Юсефа Мардала ніде не було видно, але тепер, коли юрба згорьованих чи просто цікавих почала розсмоктуватися, я побачив його — він стояв, прихилившись до кам’яного муру і схрестивши на грудях руки. Я підійшов.

— Бренне, — кивнув він. — Як справи?

— У мене все добре, та, на жаль, не в Барбари...

Ми обоє дивилися услід чорному автомобілеві з хрестом на даху, який ось-ось мав зникнути за поворотом.

— Так, — сказав Юсеф. — Погані справи. Мені тепер буде нелегко. Спробуй знайти когось, хто зміг би її замінити. І саме тепер, коли так розкрутилася промоція з моїми «Залізними легенями». Боюся, її смерть відверне увагу від книжки...

Його слова ошелешили мене. Ніби те, що сталося, було лишень тимчасовою перешкодою у кар’єрі Юсефа Мардала. Юсеф Мардал насамперед. І ніхто інший.

— Бачив Геллє? — запитав я. — Я думав, вона прийде на похорон.

— Ти мав би ліпше знати, Бренне. У вас же ніби якась любов зав’язалася...

Я повів плечем.

Юсеф усміхнувся.

— Кінець коханню? Не пускає більше до себе в труси?

— Бувай, — сказав я і пішов геть.

І лише коли сів за кермо, зізнався сам собі, що прийшов на похорон з єдиної причини: сподівався побачити Геллє.

Вона мала прийти. Мене діткнула тривога, чи не трапилось чогось з нею. Востаннє я бачив її хворою, Геллє не вставала з ліжка. Вони ж, попри все, були подругами, дуже близькими подругами.

Я кілька разів пробував додзвонитися, але в телефоні висіла глуха тиша. Може, змінила номер... Відсутність зв’язку видавалася нестерпною. Мені немилосердно хотілося поїхати до неї, лиш би упевнитись, що вона жива, що з нею все гаразд, але знав — це неможливо. Щоразу, як згадував свою тодішню поведінку, кортіло запропаститися під землю.

Розділ 12

Карл Петтер мовчки підняв кухоль, уявно цоркаючись. Він працював інспектором у Політікаммер, поліцейському управлінні Гордаланна, регіону зі столицею у Бергені. Колись руді кучері обрамлювали його голову, немов ореолом. Через пишну шевелюру, а ще через неймовірну пихатість його прозивали Сонцесяйним. Тепер він підстригся і посивів, тому мало хто й пригадував, звідки взялося дивне прізвисько. Не знаю, чи можна називати нас друзями, бо ми, попри все, стояли по різні сторони судочинної лінії фронту, однак регулярно зустрічалися за кухлем пива. Карл Петтер зробив великий ковток і обтер рот тильним боком долоні.

— Чув, ти, як завжди, вигулькнув там, де на тебе не чекали, Мікаелю.

Спершу я не зрозумів, що він має на увазі, але потім до мене поступово дійшло.

— Маєш на увазі вбивство Барбари Бломберґ? Наш троль-симпатяга, Ґюннар Маркюссен, уже наскаржився?

— Маркюссен класний фацет, до речі... Але, справді, почув від нього. Що ти забув на місці злочину?

— Мав важливі свідчення...

— ...які міг би запросто переказати телефоном!

— Можливо... Складається враження, що розслідування зайшло в глухий кут.

Карл Петтер похитав головою.

— Ніяких коментарів. Ґюннар знесе мені голову, якщо обмовлюся про хід слідства.

Я випростався на стільці.

— О? Тобто є про що обмовитися?

Карл Петер усміхнувся, відригнув пивом.

— Навіть не намагайся випробовувати на мені свої примітивні адвокатські штучки, Мікаелю. Стеж за газетами, як усі пересічні громадяни. Звідки, до речі, ти її знав?

То була дуже прозора спроба змінити тему, але я знав, що більше нічого з нього не витягну, тому розповів, як познайомився з Барбарою Бломберг.

Карл Петтер пожвавішав.

— Я добре пам’ятаю Юсефа Мардала, — сказав він. — Ти читав його книжку?

— Ні. А ти?

Він заперечно похитав головою.

— Я ж поліцейський. Ми читаємо винятково комікси.

— А й справді! Цілком забув... Дуже немудро з мого боку, — хмикнув я.

— Зате прочитала моя дружина, — вів далі Карл Петтер. — Їй сподобалося. Стверджує, що в нього талант, — він знову похитав головою. — Я допитував Мардала в попередній справі, і, якщо хочеш знати мою думку, у нього не все окей з головою. Він справжній мерзотник, який тиняється світом, ширячи навколо себе лише горе й зло. Ніколи б не повірив, що така людина може мати літературний хист.

— Книжку схвально зустріли критики.

Сонцесяйний зневажливо чмихнув.

— Не завжди добра писанина є причиною похвали критиків. Життя Юсефа Мардала — історія попелюшки, чоловіка, який створив сам себе. Медії таке люблять. І не лише медії. Вірою в можливість існування подібного феномену просякнута вся система кримінального