Читати книгу - "Триптих про призначення України"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В зтом ветре — гнев веков свинцовых,
Русь Малют, Иванов, Годуновых —
Хищников, опричников, стрельцов.
Свежевателей живого мяса —
Чертогона, вихря, свистопляса —
Быль царей и явь большевиков.
Что менялось? Знаки и возглавья.
Тот же ураган на всех путях:
В комиссарах — дух самодержавья,
Взрывы революции в царях.
Це писано десь коло 1920 р., а перевидано російською еміґрацією тепер. Одначе це тільки півправди. Думати так означає не розуміти успіхів, тих успіхів, які російська система зробила саме після революції, вибившися — як-не-як — на ролю одного з «великих трьох» (big three). Не можна сказати, що Росія давніше не робила таких спроб: похід на Париж 1814 р. і Віденський конґрес, похід на Стамбул 1877 р. і Берлінський конґрес — це спроби, аналогічні з Ялтою і Потсдамом, але тоді вони закінчилися поразкою. Тепер — успіхом — не випадково.
Суть у тому, що після 1917 р. росіяни може, вперше спромоглися поєднати стару свою концепцію внутрішньої і зовнішньої політики з маршем часу. Це дало їм силу і принесло осяги. Знеосібнення, функційність, порядкування людьми як коліщатками або нулями, технічність життя і мислення — все це прояви нашого часу, і в добу опрічнини або асамблей і стриження боярських борід вони існувати в такій формі не могли, хоч певні сталі риси російської ментальности проявлялися в ті періоди і проявляються тепер.
Наша епоха — і трохи не визначається лагідністю й людяністю. Її не втілиш в образ голубки. Але і не леопард її символ. Її символом радше міг би бути образ величезного преса-гніту, руханого складною системою трансмісій. Це страшний образ, бо страшна і епоха. Російський варіянт реалізації сучасної системи сперся на найгірше, найгнітючіше, найменш людяне, що є в епосі. Ті нації або люди націй, що стоять на вищому етичному рівні, повинні б знайти свою, вищу, людянішу концепцію доби. Може навіть інший її образ. Бо мріями, ізоляцією, втечею і високою моральністю, взятими самі по собі, неухильного стискання преса не припиниш.
Сучасний передовий світ і сучасний технічний світ можуть багато чого стерпіти. Але ніколи вони не помиряться і не визнають провінціялізму — на якому б етичному рівні провінціялізм не стояв. Трагедія української еміґрації, трагедія всього — за малими винятками — українства ХІХ-ХХ сторіч в їхньому безконечному провінціялізмі. Від Марусі Дротівни через Винниченка до леопардизму нашого — раз-у-раз чесні душі, прекрасні наміри, благородні почуття — і провінційщина, провінційщина, провінційщина. Українство ввесь час — прекраснодушне і замріяне, воно ввесь час стоїть поза своєю добою. Іноді воно пишається цим, частіше — не здає собі з того справи. А то робиться страшно вольовим, страшно активним, мало не звірячим, але це виглядає дуже мило й трохи смішно. Тому наш европеїзм завжди відстає від Европи найменше на яких 30 років і наздогнати її не зможе, як прудконогий Ахілл в уяві Зенона Елеата не може наздогнати черепахи. Тому наші органічно-національні прямування раз-у-раз сходять на закостенілість і реставраторство. Справа була рушила з місця в двадцяті роки нашого сторіччя по обидва боки Збруча, коли пробудився активізм, коли почато перегляд патріярхально-традиційного поняття України. Але незабаром рух був припинений у самих зародках, ще перед першими розмашними кроками: по один бік Збруча він захлинувся в крові, по другий — у пустопорожній балаканині про елітарність, патриціянство, лицарськість і примат волі й віри над розумом.
І тому в еміґрацію ми вийшли теж з Каїновою печаттю провінційщини. Тому ми крутимося в колі старих і застарілих проблем — про гетьманську державу 1918 р., про неоклясиків, про Европу — і ми, не виходячи поза коло Драгоманов — Хвильовий — Донцов — Липинський. Або — ще гірше — потураючи провінційно-таборовим смакам, підносимо до рівня світової проблеми таборову крадіжку. Здавалося б, що ці видатні імена і порушені цими людьми — в свій час — в їхній час! — проблеми — вже повинні були б стати для нас культурним кліматом, а виявляється, що вони для нас все ще тільки об'єкт дискусії. Так ми умудряємося відставати не тільки від світу, а навіть… від самих себе.
Що ж дивуватися, що, скажімо, наше мистецтво — вияв нашої духовости — не знаходить резонансу серед чужинців? У Мюнхені за останні два роки виступало багато мистців-чужинців. Дехто з них здобув собі ім'я. Угорець-піяніст Кораллі, угорець-дириґент Шольті, хорватка-піяністка Бранка Мусулін, естонець-скрипак Авмер стали для німецького слухача поняттям. Ні одне українське ім'я для німецького музичного світу поняттям не стало. Відбулася виставка малярства й скульптури «ДП». Українці виставили три п'ятих експонатів, поляки, латиші, литовці, естонці — всі разом — дві п'ятих. Преса, обговорюючи виставку, найменше згадувала про українців. І характеристично, що з українських робіт були виділені тільки праці Галини Мазепи — хоч сприйняли їх хибно, порівнюючи з картинами Марка Шаґала, але це було єдине, що не здалося німецькому глядачеві провінційним. І це німцям, які і самі сьогодні становлять у мистецькій Европі суцільну глибоку провінцію!
Те, що роблять наші мистці — здебільшого цілком поза часом. Пейзажі, як їх малював Левченко і Бурачек. Портрети під Мурашка. Етнографічні мотивчики. Ню під Ренуара. Найпопулярніший у нас музичний ансамбль жахливо сполучає етнографізм з джазовістю; не доїхавши ще і півдороги до Америки, він уже «американізує» українську народну пісню (Що ж буде в Америці?) Наш глядач вдоволений. Наша преса прихвалює і радить як репрезентацію нації, як мало не найкраще в світі мистецтво. Витворюється комплекс не просто провінційности, а самозакоханої провінційности. Глядач вдоволений мистцем. Мистець вдоволений глядачем. Все в порядку. Шкода, що світ нас не визнає, але це, мабуть, він не доріс. Бо от, американський сержант містер Бравн вписав у книгу вражень слухачів думку, що нічого кращого від цього ансамблю він у своєму житті ще не чув і не бачив. (Звичайно, він не згадав про бокс, коли чемпіон Ґраціяно розбив носа Тоні Сейлові і дав нокавт за три хвилини. Це було куди глибше переживання!).
Так утворюється зачароване коло мистець — глядач. Мистець вдоволений глядачем. Глядач вдоволений мистцем. І обидва вдоволені, коли їм ніхто не перешкоджає. А стати на прю з нашою провінційністю — це означає «провадити розкладову роботу», це означає робити те, що «потрібне тільки нашим ворогам (хіба згадувати яким?)». На конґресі мистців нам проповідують, «що виконавці мусять достосовуватися до публіки». Що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Триптих про призначення України», після закриття браузера.