Читати книгу - "Кров на снігу"

бруковане море вулиці.

Крамниця щойно відчинилась, але всередині вже було не проштовхнутись.

Рибалка іноді й сам обслуговував відвідувачів, але того ранку його в торговій залі не було. Жінки за шинквасом і далі обслуговували клієнтів, але молодий чоловік — з того, як він зиркнув на мене, я міг сказати що він мав інші обов’язки поза зважуванням та пакуванням риби, — зник за обертовими дверима. Невдовзі по тому вийшов його бос. Рибалка. Одягнений з голови до ніг у все біле. У фартуху й ковпаку. Він навіть на ногах мав білі сандалі на дерев’яній підошві. Просто якийсь тобі бісів рятувальник з пляжу. Він обминув шинквас і підійшов до мене.

Витер пальці об фартух, що пухирем напинався на його опуклому череві. Тоді кивнув у бік дверей, які досі хилитались туди й сюди на завісах. За кожним помахом обертових дверей я бачив у щілину знайому худорляву постать. Тип, якого називали Кляйном. Я не знаю, чи малось на увазі німецьке значення слова, «малий», чи таки норвезьке значення — «хворий». Якщо тільки то не було його справжнє ім’я. А може, й усі три варіанти. Щоразу, коли обертові двері відкривали щілину, мої очі зустрічали погляд його очей — мертвих, антрацитово-чорних. Я також встиг помітити обріз дробовика, що висів у нього при стегні.

— Тримай руки подалі від своїх кишень, — тихо промовив Рибалка з широкою посмішкою святочного гнома, — і тоді матимеш шанс вийти звідси живим.

Я кивнув.

— Ми, голубе, зайняті продажем риби до Різдва, тому кажи швиденько, що мусиш, і забирайся звідси к бісовій матері.

— Я можу допомогти вам здихатись конкурента.

— Ти?!

— Так, я.

— Я не думав, пацан, що ти зрадник.

Те, що він не називав мене за моїм ім’ям, могло означати, що він просто не знає, як мене звати, або він не бажає виявляти до мене мінімальну повагу, звертаючись на ім’я, або ж не бачить підстав показувати мені, чи багато він про мене знає — і чи взагалі що-небудь знає. Я більше схилявся до третього.

— Ми не можемо поговорити у підсобці? — запитав я.

— Тут нічим не гірше, ніхто нас не підслухає.

— Я застрелив Гофманового сина.

Рибалка примружив одне око, не припиняючи пильно дивитись на мене іншим. Тривалий час. Покупці вигукували «Щасливого Різдва!» і, виходячи на вулицю, впускали подуви холодного повітря в теплу, насичену паром крамницю.

— Ходімо в підсобку, — сказав Рибалка.

Три особи на рахунку. Треба бути по-справжньому холоднокровним, як морожена риба, щоб вести перемовини з експедитором, який відправив на той світ трьох твоїх людей. Мені залишалося тільки сподіватись, що моя пропозиція була достатньо спокусливою і що Рибалка був саме таким холодним і прагматичним, яким я собі його уявляв. Де там він, в біса, не знав мого імені!

Я сів до заяложеного дерев’яного столу. На підлозі стояли масивні полістиролові ящики, повні льодом, замороженою рибою і — якщо Гофман був правий щодо логістики — героїном. Температура у приміщенні була щонайвище п’ять або шість градусів. Кляйн не сідав, і, доки я говорив, він наче й не зосереджувався на своєму потворному дробовику, але ствол його тримав увесь час націленим тільки на мене. Я переповів останні події — без брехні, але й не заглиблюючись у непотрібні деталі.

Коли я закінчив, Рибалка знову вирячився на мене своїм бісовим циклоповим оком.

— То ти завалив його сина замість його жінки?

— Я не знав, що то був його син.

— Кляйне, що скажеш?

Кляйн стенув плечима.

— В газетах пишуть, вчора у Віндерені застрелили якогось.

— Так, я теж бачив заголовки. Можливо, Гофман і оцей його експедитор скористалися з того, що пишуть газети, і склали таку побрехеньку, щоб знати напевне, що ми її проковтнемо.

— Зателефонуйте в поліцію і запитайте ім’я вбитого, — сказав я.

— Ми зателефонуємо, — сказав Рибалка, — після того як ти поясниш, навіщо пожалів дружину Гофмана, а тепер її переховуєш.

— Це обходить лише мене, — сказав я.

— Якщо ти плануєш вийти звідси живим, раджу не викобенюватись, а казати все як на духу.

— Гофман бив її, — сказав я.

— Котрий з двох?

— Обидва, — збрехав я.

— Що з того? Коли хтось дужчий дає прочуханку, це ще не означає, що хтось слабший на неї не заслуговує.

— Надто ж така шльондра, як та, — докинув Кляйн.

— Ой-йой! — зареготав Рибалка. — Кляйне, подивись на його очі. Він би ладен убити тебе! Я думаю, пацанчик просто закоханий.

— То й гаразд, — відказав Кляйн. — Я теж би охоче його вбив. То він завалив Мао.

Я не мав жодного уявлення, хто з трьох людей Рибалки був Мао. Але у водійських правах хлопчини із Санкт-Гансхаугена значилось: «Мауріц», отже, ймовірно, то був він.

— Різдвяна риба чекає, — поквапив я їх. — Яке твоє рішення?

Рибалка потягнув кінець свого моржового вуса. Я подумав: чи вдавалось йому коли-небудь хоч на якийсь час змити з себе запах риби? Тоді він підвівся.

— «What loneliness is more lonely than distrust?»[15] Ти знаєш, голубе, що це означає?

Я заперечно похитав головою.

— Ні. Так сказав той хлопець з Бергена, коли перейшов до нас. Мовляв, ти такий недотепа, що Гофман не міг тебе задіяти як дилера. Він казав, ти не здатен скласти два і два.

Кляйн розреготався. Я промовчав.

— Це з Т.С. Еліота, хлопці, — зітхнув Рибалка.[16] — Самотність підозріливої людини. Повірте мені, всім лідерам випадає рано чи пізно спізнати такого роду самотність. І чимало жонатих чоловіків хоч раз у житті зазнають цього страждання. А от більшість батьків спромагаються його уникнути. Що ж до Гофмана, він скуштував усі три різновиди. Його зрадили його експедитор, його дружина і його син. Я близький до того, щоб йому поспівчувати.

Рибалка підійшов до обертових дверей. Крізь кругле віконце в дверях подивився у торговельну залу.

— То чого ти потребуєш?

— Двох з твоїх найліпших людей.

— Тебе послухати, голубе, у нас тут ціле військо.

— Гофман готується відбити атаку.

— Он як? А йому не здається зараз, що це він полює на тебе?

— Він мене знає.

Рибалка, здавалось, намагався видерти геть свого вуса.

— Ти можеш взяти Кляйна і Данця.

— А як щодо Данця і…

— Кляйна і Данця.

Я кивнув.

Рибалка вивів мене у торговельну залу. Я підійшов до вхідних дверей і витер запотіле з внутрішнього боку скло.

В Оперному пасажі[17] бовваніла якась чоловіча постать. Коли я заходив у крамницю, цього типа в пасажі не було. Людина могла стояти там, у снігу, з сотні можливих причин.

— У тебе є