Читати книгу - "Юпітер у Леві, Olha Alder"

— Чхве І Джін… — Я застогнав, сам не розуміючи, чому пересохлими губами кличу цю людину.

— Хто такий Чхве І Джін? — Голос був знайомим і водночас чужим. Я заметався на подушках, намагаючись розгледіти незнайоме обличчя, але все було надто розмитим. — Це неважливо. Головне, що ти залишишся зі мною, Мін Су.

Чужі пальці торкнулися моєї щоки. І я розплакався.

Уся ситуація здавалася сюрреалістичною, ніби я спав. Але у мене не було сил навіть перевірити — ущипнути себе. Я почувався таким жалюгідним, маленьким і беззахисним. Незнайомець міг зробити зі мною все, що завгодно, і ніхто не прийде.

Я не знав про темні сторони роботи хост-боєм до сьогоднішнього дня. Хоча, чи був цей день сьогоднішнім, чи вчорашнім, чи, може, взагалі завтрашнім — я не міг сказати, розплавляючись, наче віск. І раптом мені спало на думку, що мене збираються з’їсти.

— Почекай на мене, Мін Су... — Чоловік прибрав пляшку від мого чола. Я відчув, як матрац ліжка перестав прогинатися під чужою вагою. Коли двері сусідньої кімнати зачинилися й я почув плескіт води, то вчепився руками в постіль, молячи всіх богів дати мені сили.

Хитаючись і перечіплюючись через власні ноги, яких майже не відчував, я брів кімнатою, тримаючись за стіни.

Мені ніхто не заважав: чи то ми були тут удвох, чи то на мене дивилися, як на загнаного таргана, який усе одно не втече.

Я повільно добрів до вхідних дверей. Інтер’єр здавався мені знайомим. І розум почав повільно прояснюватися. Ймовірно, ми перебували в одному з номерів готелю "Kireze". Те саме бежеве постільне, схожі меблі. Планування зовсім інше, але я тішив себе надією, що не помилився.

Це був дуже дорогий готель.

Отже, мене міг привести сюди лише забезпечений чоловік. Останнім багатієм, з яким я спілкувався цієї ночі, був міністр.

Я повільно побрів назад. У нього мала бути охорона біля дверей. Значить, доведеться боротися.

Я схопив пляшку шампанського. Я не помилився. Я занадто часто тримав у руках ці пляшки, тож навіть у гарячці припустив правильно. Вона була настільки заморожена, що мій зір, який повільно повертався, вже міг розгледіти великі частинки інею.

— Гаразд… — прошепотів я і міцно стиснув її за горлечко.

Цього разу дійти до дверей було легко.

— Мін Су? Куди це ти зібрався, мій слухняний хлопчику? — Я озирнувся на голос. Міністр.

— Подихати свіжим повітрям. — На моєму перекошеному обличчі не лишилося жодної краплі удаваних емоцій, але я все ще міг брехати.

— А шампанське тобі для чого? — Він запитав м’яко, повільно наближаючись.

— Пити хочеться. Щось, — я приклав руку до шиї. — В горлі пересохло. — Іншою рукою я тільки сильніше стиснув пляшку, подумки зважуючи, що битися з одним міністром буде простіше, ніж із цілою його охороною. Він був вищим, кремезнішим, масивнішим. Я ледве стояв на ногах. Але в мене в руках була пляшка.

— Мін Су. — Він легко вимовив моє ім’я. — Постав пляшку на підлогу.

— Ні. — Кутики моїх губ піднялися. — Я ще не напився.

Він підійшов ще ближче, простягаючи до мене руки:

— Я тебе напою, давай. — Міністр нахилився, щоб забрати пляшку. Я різко смикнувся і, піднявши пляшку, з тріском вдарив його по потилиці. Скло розлетілося на шматки. Крижане шампанське вилилося йому на спину, шию і почало стікати з лоба.

— Мін Су… — Він повільно випростався. — Що ж ти робиш?

Міністр схопив мене, ошелешеного, за шию і почав душити.

Мені забракло повітря. Тоді я вдарив його ногою.

Він заревів від болю й відпустив мене, хапаючись за забите місце. Його очі налилися лютими сльозами, а обличчя почервоніло.

— Кім Мін Су! — Сині вени здулися на його обличчі, моторошно пульсуючи.

Я справді збирався вирватися за двері. Навіть устиг відкрити засувку. Але він повалив мене на підлогу.

Мої слабкі рухи були занадто хаотичними. Він душив мене, поки я майже не перестав дихати. Легені палали вогнем. Усередині не залишалося ані краплі свіжого повітря. Моя кров згущувалася й концентрувалася в мозку, що повільно згасав.

Коли він побачив, що я майже мертвий, то відпустив і вдарив по щоці:

— Дивись, Мін Су, відкривай очки. — Він шмагав мене, поки я не зміг моргнути. Потім схопив великий уламок від пляшки й показав мені блискуче гостре скло.

— Ти мій, Мін Су.

Біль після удушення вже не здавалася такою гострою. Я більше злякався, коли побачив власну кров на уламку.

Він залишив величезний шрам, що тягнувся від вуха до нижньої лінії щелепи.

І тоді в мені знайшлися сили.

Ще не бачачи в дзеркалі відкритої рани, я накинувся на нього і, вихопивши уламок, збирався загнати його в його шию.

— Мін Су! — Але двері злетіли з петель, і я обернувся. І Джін та У Шик стояли на порозі, а позаду них лежали знерухомлені охоронці міністра.

Вони схопили мене й посадили на край ліжка. Цілували, злизуючи нескінченні сльози. У Шик обробив мою рану, а І Джін притискав до грудей. Поруч зі мною були ті, кому було не байдуже. Але мені все одно було боляче.

— Я вас дуже люблю… — Напевно, це був перший раз, коли я говорив про любов. Не про успіх, удачу чи вигоду. Я почувався слабким, дозволяючи собі закохатися. Але мені так потрібна була підтримка.

Не знаю, як вони між собою домовилися, але три дні, які я провів у номері У Шика, були сповнені їхньої спільної турботи.

— Це лише поверхнева подряпина, — сказав приватний лікар, повідомляючи, що мені не знадобляться шви. — Навіть помітного шраму не залишиться.

Три дні я приходив до тями, забороняючи будь-які розмови про міністра та подальші дії.

— Ми можемо подати до суду, — запропонував У Шик. — У мене є знайомі прокурори та судді. А в тебе — травми та наркотичне сп’яніння. Цього достатньо, щоб посадити його.

Я похитав головою:

— Він не міг дістати наркотики в нашому клубі. Отже, хтось йому допоміг. Я хочу, щоб ця справа набула широкого розголосу. — Я не був надто мстивою людиною, але мені було так боляче й образливо, що я хотів посадити міністра на палю. Тихий суд мене не влаштовував.