Читати книгу - "Серця трьох"

— Гадюка, — мовила вона. — Та, що жалить на смерть. За п’ять хвилин я стану трупом і радію з цього, бо ти не краятимеш більше мого серця.

Леонсія докірливо тицьнула в нього пальцем, розтулила рота, щоб проклясти його, але не змогла вимовити й слова і непритомна впала на пісок.

Френк тільки чув про гадюк Центральної Америки, але те, що він чув, було жахливе. Розповідали, ніби навіть мули й собаки, що їх укусив маленький плазун, гинули в страшенних муках менше як за годину. Немає нічого дивного, що вона зомліла, думав Френк, бо отрута починає діяти неймовірно швидко. Його знання про лікування гадючих укусів було таке саме мізерне, як і про самих гадюк, але в голові йому промайнула згадка, що треба притиснути артерію вище вкушеного місця, — тоді обіг крові припиниться і отрута не дійде до серця.

Френк витяг хусточку, обв’язав дівчині ногу над коліном, підсунув під вузол тріску, що трапилась на березі, й туго скрутив хусточку. Далі, знову ж таки роблячи те, що чув від людей, він видобув з кишені ножа, розкрив його, обпалив сірниками лезо, щоб не внести зарази, і обережно, але безжально надрізав шкіру там, де видно було сліди гадючих зубів.

Френк був хтозна-який наляканий, він гарячково поспішав, боячись, що ця прекрасна дівчина зараз почне конати. Він чув, що коли вкусить гадюка, тіло дуже швидко напухає і стає мов подушка. Не скінчивши ще різати, Френк уже зважив, що робити далі. Найперше він висмокче отруту з рани, наскільки зможе, а потім запалить цигарку і гарячим кінчиком припече вкушене місце. Та поки він орудував ножем, дівчина заворушилася.

— Лежіть тихо! — наказав Френк, бо вона сіла саме тієї миті, як він хотів був висмоктати отруту.

У відповідь Леонсія дала йому своєю маленькою ручкою доброго ляпаса. А тим часом з заростів вискочив індіянський хлопчик і, пританцьовуючи та вимахуючи гадючкою, яку він тримав за хвіст, почав радісно вигукувати:

— Лабарі, лабарі!

Від цих слів Френка пройняв ще більший розпач, і він суворо сказав:

— Лежіть тихо, не можна гаяти ні хвилини.

Але дівчина не чула, що він каже. Вона втупилася в мертву гадюку, і їй полегшало на серці, хоч Френк цього не помітив. Він знову схилився, наміряючись і далі лікувати дівчину.

— Що ти робиш? — крикнула вона. — Це ж лабарі, до того ж маленька і ще не має отрути. Я гадала, що то отруйна гадюка. Маленькі лабарі дуже схожі на них.

Леонсія відчула, що нога в неї геть затерпла, бо туго скручений жмут майже припинив кровообіг. Вона опустила очі й побачила Френкову хусточку.

— Навіщо ти перев’язав мені ногу? — зашарілась дівчина. — Це ж бо тільки маленька лабарі.

— Але ви самі сказали, що це гадюка, — виправдовувався Френк.

Леонсія затулила лице руками, та все одно видно було, що їй соромно, бо в неї аж вуха почервоніли. А проте Френк міг би заприсягтися, що вона сміялася, коли то був не істеричний сміх. І аж тепер уперше зрозумів, яку мороку взяв він на себе: надіти їй на пальця обручку іншого чоловіка. Однак він рішуче поклав собі не піддаватися її чарам і сказав:

— А тепер, гадаю, хтось із ваших продірявить мене кулями за те, що я не вмію відрізняти лабарі від гадюки, — гірко мовив він. — Можете запросити для цього когось із ферми, якщо вам самій не кортить пристрелити мене.

Але дівчина, мабуть, не чула його. Легко й граційно схопившись із землі, чого й треба було сподіватися від такої стрункої та гарної істоти, вона заходилася тупати по піску.

— Нога мені затерпла, — пояснила вона, сміючись і цим разом не ховаючи вже обличчя.

— Ви поводитеся просто ганебно, — сердито накинувся на неї Френк. — Ви гадаєте, що то я вбив вашого дядька.

Леонсія зразу перестала сміятися, зблідла на виду, нічого не відповіла йому і, нахилившися, пальцями, що тремтіли від гніву, почала розв’язувати хусточку, ніби вона пекла її ногу.

— Дозвольте, я допоможу вам, — чемно запропонував Френк.

— Ти тварюка! — спалахнула дівчина. — Геть звідси! Щоб і тінь твоя на мене не лягала!

— Ось коли ви надзвичайно чарівна, — кепкував Френк, притлумивши палке бажання стиснути її в обіймах. — Ви знову така, якою я вас бачив тут, на цьому березі. Першої секунди ви дорікали мені, що я не цілую вас, другої секунди поцілували мене; авжеж, поцілували, а третьої загрожували подірявити мені живіт оцим вашим цяцьковим револьвериком. Ні, від того часу ви ніскільки не змінились. Така сама запальна. Давайте вже краще я сам розв’яжу! Хіба ви не бачите, що вузол закручено занадто туго? Ваші пальчики зроду не впораються з ним.

Вона тупнула ногою, невимовно розгнівана.

— Моє щастя, що ви не берете з собою револьвера, коли йдете купатися, — піддражнював її Френк, — а то довелося б негайно влаштувати на цім-таки березі похорон прегарного молодика, що зичить вам тільки всього найкращого.

Під цей момент прибігло індіянське хлоп’я з її купальним халатом. Леонсія похапцем накинула його на плечі й разом з хлопчиком знов узялася розплутувати вузол. Розв’язавши хусточку, вона жбурнула її геть від себе, наче й то була гадюка.

— Пхе, гидота, — мовила вона, щоб образити Френка.

Але Френк, намагаючись не піддаватися її чарам, похитав головою і сказав:

— Це не врятує вас, Леонсіє. На згадку про себе я лишив вам знак, що ніколи не щезне. — Він показав розрізи на її коліні і всміхнувся.

— Ознака тварюки, — відповіла вона, лагодячись іти. — Раджу вам забиратись звідси, містере Генрі Моргане.

Проте Френк заступив їй дорогу.

— А тепер поговоримо поважно, міс Солано, — мовив він уже іншим тоном. — І ви слухатимете. Блискайте собі очима скільки хочете, тільки не перебивайте мені мови. — Він спинився й підняв записку, що був писав до неї. — Я саме хотів послати вам цього листа, коли ви закричали. Візьміть його й прочитайте. Він не кусається. Це ж бо не гадюка.

Вона відмовилась брати записку, але мимохіть, глянувши на неї, запримітила перший рядок: «Я той, кого ви помилково вважали за Генрі Моргана…» Леонсія кинула на Френка погляд, ще не цілком тямущий, де вже, однак, позначився якийсь сумнів.

— Слово честі… — урочисто почав він.

— Ви… не… Генрі? — ледве чутно перепитала Леонсія.

— Ні, я не Генрі. Будь ласка, візьміть і прочитайте.

Дівчина почала читати, а Френк задивився на її русяві коси і ледь засмагле від тропічного сонця біле личко, що не тільки золотило їй шкіру, а й гріло кров, і, може, саме тому те личко ніби аж світилося.