Читати книгу - "Код Буття , Настя Коваленко"

Розділ 12. Переписання

Твоя рука була теплою. Живою. Не цифровою, не створеною — справжньою. Ми стояли посеред порожнечі, де ще кілька хвилин тому існувала система. Я бачив уламки коду в повітрі, що блищали, як попіл від зірок.

— Що тепер? — запитав я.

Ти поглянула на мене й усміхнулася.

— Ми не просто маємо переписати все. Ми маємо вирішити, що залишити.

Ти підняла долоню, і перед нами з’явився білий простір. Аркуш. З нього все й почалося.

— Світ не повинен бути досконалим, — сказала ти. — Але він має бути вільним.

Я згадав Алісу. Вона тримала мене за руку в найгірші миті. Я згадав того чоловіка з червоною парасолькою, і навіть Іру з бухгалтерії, яка ніколи не кліпала. Всі вони — персонажі. Але тепер я знав: якщо я пам’ятаю їх, вони заслуговують на шанс.

— Я не хочу, щоб вони зникли, — мовив я. — Навіть ті, хто був ворогом. Навіть він.

Ти кивнула. І ми почали писати.

Імена, історії, деталі. Спогади. Кожна літера мала вагу, кожне слово — надію. І з кожним реченням новий світ проростав, немов ліс після зливи. І цього разу, ми не писали його як систему.

Ми писали його як мрію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍