Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

про той раз, коли померла його бабуся. (Все гаразд, вона була вже дуже старенькою і відійшла уві сні. Таке трапляється). Вона померла далеко від дому, тож Анансі бере тачечку і чимчикує через весь острів, забирає бабусине тіло, кладе на тачку і везе додому. Бачте, Анансі збирається поховати її під баньяновим деревом позаду своєї хижі.

Отже, іде собі Анансі містом — а він усенький ранок штовхав тачечку, навантажену бабциним трупом,— і думає: мені треба випити віскі. Тому він іде до крамнички, бо в тім селищі, звісно, є крамничка, де продається все, а її власник — дуже запальний чолов'яга. Тож Анансі заходить і випиває віскі. Тоді випиває ще віскі, а далі думає собі — треба піджартувати над тим кумпликом; тож він просить крамаря віднести віскі і його бабці, яка дрімає в тачечці надворі. Її, певне, доведеться розбудити, бо вона таке сонько.

Тож власник крамнички бере плящину і йде до тачки, і каже — агов, ось ваше віскі; але старенька не відповідає. Тому крамар стає все сердитішим і сердитішим, бо він, як пригадуєте, дуже запальний чолов'яга — гей, стара, ану вставай, вставай і пий своє віскі,— але стара не веде й бровою. А тоді вона робить те, що покійники часом мають звичку робити спекотного полудня — гучно випускає гази. Ну а власник крамнички, який вже геть лютий на цю стару, що пердить у його бік, штурхає її, а тоді ще раз, а потім і втретє — а вона падає з тачечки прямісінько на землю.

Анансі вибігає надвір і починає кричати, і голосити, і репетувати, мовляв, моя бабусенька, та вона ж мертва, що ти, чоловіче, наробив! Убивця! Зловмисник! Тож власник крамнички і каже Анансі, каже нікому не зізнаватись, що це він таке наробив, дає Анансі п'ять плящин віскі, і капшучок золота, і мішок бананів, і ананасів, і манго, щоб той якнайхутчіше вшився.

(Бачте, чоловік же думає, що то він вбив бабусю Анансі).

Тож Анансі везе свою тачечку додому і ховає бабусю під баньяновим деревом.

Отже, наступного дня іде собі Тигр повз Анансин дім і чує запах їдла. Тож він заходить собі досередини, а там Анансі бенкетує, ну і, оскільки тому не лишається вибору, він запрошує Тигра приєднатись.

Братчику Анансі, питає Тигр, не смій брехати мені, і скажи, де ти взяв усе це розкішне їдло? А де взялись ці плящини з віскі, і цей пузатий капшук, набитий золотцем? І якщо ти, братчику, збрешеш мені, я вирву твоє горло.

Анансі, звісно, каже: о братчику-Тигре, я не можу брехати тобі. Вони всі дістались мені, коли я привіз свою мертву бабусеньку до містечка на тачечці. А крамар дав мені це все за те, що я привіз йому свою мертву бабусеньку.

Що ж, у Тигра нема живої бабусі, але є мама його дружини, тому Тигр іде домів, і кличе дружинину матір, кличе — бабцю, ану виходь сюди, мусимо поговорити. Вона виходить надвір і роззирається, і питає — чого тобі? Ну а Тигр, хоч дружина і любить свою матір, бере і вбиває її, і кладе тіло на тачку. Тоді везе тачку до селища, отак і везе, з мертвою тещею. Кому мертве тіло, гукає Тигр. Кому мертву бабцю? Але всі знущаються з нього, сміються з нього, тицяють пальцями, а коли бачать, що наміри Тигра серйозні і він усе не забереться, кидають у нього гнилі фрукти, доки Тигр не тікає, підібгавши хвоста.

Це не вперше Анансі пошив Тигра в дурні, і, будьте певні, не востаннє. Тигрова жінка ніколи не забуде йому, що той вколошкав її матір. Часом Тигрові здаватиметься, що краще б його не було на світі.

Отака-то історія Анансі.

Хоча, звісно, всі історії — Анансині. Навіть ця.

У старі часи всі тварини хотіли, щоб історії нарекли їхніми іменами, тоді, коли ще виспівувалось небо, і веселка, і океан, у ті дні, коли тварини були людом, і всіх Анансі любив пошити в дурні, а особливо Тигра, бо той хотів, щоб усі історії називали його іменем.

Історії — ніби павуки, довгоногі, і історії — ніби павутини, а люди геть у них заплутуються. Та хіба ж не чудово бачити їх переплетіння і з'єднання, одна до одної, кожна до кожної, під зарошеним ранковим листям?

То що? Вам хотілося б знати, чи скидався Анансі на павука? Авжеж, хіба що не тоді, коли скидався на людину.

Ні-ні, він не змінював форми. Справа тільки в тому, як саме ви розповідаєте історію. Ото й усе.

Третій розділ, у якому відбувається сімейне возз'єднання

овстун Чарлі полетів додому до Англії. Чи принаймні до найбільш схожого на дім місця, яке в нього було.

Розі чекала, поки він, навантажений маленькою валізкою і великою перемотаною скотчем коробкою, пройде митницю. Вона міцно обійняла його: — Як усе минуло?

— Могло бути й гірше, — стенув плечима Чарлі. — Ну зате тобі більше не доведеться переживати, що він прийде на весілля і тобі буде за нього соромно.

— Це точно.

— Мама каже, що нам слід на кілька місяців відкласти весілля, на знак поваги.

— Твоя мама просто хоче відкласти весілля, і крапка.

— Дурниці. Вона думає, що ти — завидний жених.

— Твоя мама не назвала б завидним женихом Бреда Пітта, Білла Ґейтса і принца Вільяма в одній особі. На землі немає людини, гідної стати її зятем.

— Ти їй подобаєшся, — слухняно повідомила Розі, але без упевненості.

Товстун Чарлі не подобався матері Розі, і про це знали всі. Мама Розі була тугим клубком непропрацьованих упереджень, тривог і недоброзичливостей. Вона мешкала в розкішній квартирі на Вімпол-стрит, і в її велетенському холодильнику не було нічогісінько, окрім житніх крекерів і пляшок вітамінізованої води. У мисках на полицях антикварних сервантів громадились вощані фрукти, з яких двічі на тиждень змітали пилюку.

У перший свій візит до матері Розі Товстун Чарлі надкусив одне з вощаних яблук. Він надзвичайно переживав, переживав настільки, що взяв одне з яблук — на його захист зазначимо, напрочуд реалістичних — і вгризся у нього. Розі несамовито йому зажестикулювала. Товстун Чарлі виплюнув шматок яблука в долоню і подумав, чи не прикинутись, що вощані фрукти йому насправді дуже смакують, чи, може, вдати, що це від початку був такий розіграш. Утім, мама Розі несхвально підняла брову, підійшла до