Читати книгу - "Діти Дюни"

тлі ударів у пласкі тимпани та гарбузи бубнів і ляскання в долоні.

Раптом музика стихла, заглушена ревінням численних голосів із протилежного боку площі. Танцюристки збилися з ритму, після короткого замішання знову його піймали, але втратили чуттєву відособленість. Навіть їхня увага перенеслася до віддаленої брами площі, де можна було розгледіти натовп, який розбігався по кам’яних плитах площі, наче вода, що протікає крізь відкритий клапан канату.

Алія дивилася, як накочується хвиля.

Зараз могла розібрати слова, а понад усіма ними — одне.

— Проповідник! Проповідник!

Тоді побачила, як він іде з першими хвилями людського моря, тримаючи руку на плечі молодого поводиря.

Прочанки-танцівниці перестали кружляти й відступили на терасові сходи під Алією. До них приєдналися їхні глядачі. Алія відчула благоговіння у натовпі. Натомість вона відчувала страх.

Як він посмів!

Вона ледь обернулася, щоб покликати вартових, але цей порух зупинили інші думки. Натовп уже заповнив площу. Можуть влаштувати погром, якщо піти всупереч їхньому очевидному прагненню вислухати сліпого візіонера.

Алія стисла кулаки.

Проповідник! Навіщо Пол це зробив? Половина людності вважала його «пустельним юродивим», а отже, святим. Інші перешіптувалися на базарах і в крамницях, що це Муад’Діб. Бо чого ж інакше Магдінат дозволяє йому проголошувати таку люту єресь?

Алія бачила серед натовпу біженців, рештки втікачів із покинутих січей, одягнених у дрантя. Там, унизу, небезпечне місце, місце, де можна наробити помилок.

— Пані?

Ззаду до Алії долинув голос. Вона обернулася і побачила Зію, що стояла в аркоподібних дверях до зовнішніх покоїв. Відразу ж за нею — озброєні палацові гвардійці.

— Так, Зіє?

— Міледі, Фарад’н тут і просить аудієнції.

— Тут? У моїх покоях?

— Так, міледі.

— Він сам?

— З ним двоє охоронців і леді Джессіка.

Алія приклала руку до горла, пригадуючи останню зустріч із матір’ю. Однак часи змінилися. Їхні стосунки будувалися за новими правилами.

— Який він нетерплячий, — промовила Алія. — А яку причину він назвав?

— Він чув про… — Зія вказала вікно, що виходило на площу. — Каже, йому розповіли, що звідси краще видно.

— Ти в це віриш, Зіє? — насупилася Алія.

— Ні, міледі. Думаю, до нього дійшов поголос. Він хоче простежити за вашою реакцією.

— Моя мати напоумила його на це!

— Дуже ймовірно, міледі.

— Зіє, моя люба, я хочу, щоб ти виконала для мене деякі дуже важливі накази. Підійди.

Зія швидко підступила.

— Міледі?

— Нехай впустять Фарад’на, його охоронців і мою матір. Тоді приготуй Ганіму. Вона має бути виряджена як фрименська наречена, до найменших подробиць, — цілковито.

— З ножем, міледі?

— З ножем.

— Міледі, це…

— Ганіма не становить жодної загрози для мене.

— Міледі, існують підстави вірити, що вона втекла зі Стілґаром, ймовірніше, щоб охороняти його, ніж із якоїсь іншої…

— Зіє!

— Міледі?

— Ганіма вже клопоталася за Стілґара, і Стілґар зостається живим.

— Але ж вона гіпотетична спадкоємиця!

— Просто виконай мої розпорядження. Хай Ганіму підготують. Тим часом ти простеж, аби на площу вислали п’ятьох служителів із Храмового Духівництва. Вони повинні запросити сюди Проповідника. Нехай дочекаються нагоди й поговорять із ним, не більше. Вони не повинні вдаватися до сили. Я хочу, щоб вони передали чемне запрошення. Без найменшого насилля. І, Зіє…

— Так, міледі? — Як похмуро це прозвучало.

— Проповідник і Ганіма мають бути введені до мене одночасно. Вони повинні ввійти разом, за моїм знаком. Ти розумієш?

— Я розумію цей план, міледі, але…

— Просто зроби це! Разом. — І Алія кивнула головою, відпускаючи помічницю-амазонку. Коли Зія повернулася, щоб вийти, Алія додала: — Виходячи, запроси сюди Фарад’нову групу, але простеж, щоб перед ними ввійшло десять найвірніших наших людей.

Зія оглянулася, не зупиняючись.

— Як накажете, міледі.

Алія відвернулася і визирнула у вікно. За кілька хвилин план принесе криваві плоди. Пол буде тут у ту мить, коли його донька завдасть coup de grâce[36] його претензіям на святість. Алія почула, як входить присланий Зією загін охоронців. Невдовзі все завершиться. Геть усе. Глянула вниз. Її розпирало від тріумфу, коли вона побачила, як Проповідник зайняв своє звичне місце на першій сходинці. Його молодий поводир присів біля нього навпочіпки. Алія побачила жовтий одяг Храмових Священників, вони чекали ліворуч, стримувані натиском юрби. Але ці люди звикли до роботи в натовпі. Знайдуть спосіб наблизитися до мети. Голос Проповідника залунав над площею, а юрба з напруженою увагою чекала його слів. Нехай собі слухають! Невдовзі його слова матимуть не те значення, яке він у них вкладав. А поблизу не буде Проповідника, щоб запротестувати.

Вона почула, як заходить Фарад’нова група, а потім — голос Джессіки:

— Аліє?

Не обертаючись, Алія сказала:

— Ласкаво просимо, принце Фарад’не, мамо. Заходьте й насолоджуйтеся видовищем. — Тут вона оглянулася і побачила велетня-сардаукара, Тийканіка. Він спідлоба дивився на її вартових, які загороджували дорогу.

— Але ж це негостинно, — промовила Алія. — Дайте їм наблизитися.

Двоє охоронців, які, очевидно, зробили це з наказу Зії, підійшли до Алії та стали між нею і рештою присутніх. Інші охоронці розступилися. Алія відійшла праворуч від вікна, вказала на нього:

— Звідси найкраще видно.

Джессіка, одягнена у свою традиційну чорну абу, зиркнула на Алію, провела Фарад’на до вікна, проте стала між ним та охоронцями Алії.

— Дуже ласкаво з вашого боку, леді Аліє, — сказав Фарад’н. — Я багато чув про цього Проповідника.

— А от і він власною персоною, — промовила Алія. Помітила, що Фарад’н має на собі сірий однострій командира сардаукарів без жодних прикрас. Рухався з витонченою грацією, яка захопила Алію. Можливо, у цьому принцові Корріно є щось більше, ніж потяг до марних розваг.

Голос Проповідника, донесений підсилювачами біля вікна, загримів у кімнаті. Алія відчула дрож аж до костей і почала дослухатися до його слів з дедалі сильнішим захватом.

— Я опинився в пустелі Дзан, — заволав Проповідник, — у цій пустці серед завивання дичавини. І Бог звелів мені очистити це місце. Бо нас заманили в пустелю, ми тужили в пустелі, і нас спокушали в пустелі, аби ми зблудили з доріг своїх.

«Пустеля Дзан», — подумала Алія. Так називалося місце першого випробування дзен-сунітів Блукачів, від яких походили фримени. Але його слова! Невже він приписував собі знищення січових укріплень вірних їй племен?

— Дикі звірі барложать на ваших землях, — гукнув Проповідник, і його голос залунав над площею. — Жалюгідні створіння заповнюють ваші доми. Ви, що тікали з домів своїх, не множте більше днів своїх на піску. Так, ви, що покинули наші дороги, помрете в закаляному гнізді, якщо підете далі стежкою сією. Та як послухаєтеся моєї перестороги, Господь попровадить вас по землі, повній ям, до Гір Бога. Так, Шай-Хулуд попровадить вас.

У натовпі почулися