Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

на вітрі. Місце, позначене самотнім білим каменем, встановленим не владою міста на знак скорботи чи жалю за загиблими, а з приватної ініціативи вшанувати їх пам’ять. Там ми сиділи на траві, спостерігаючи, як сонце відбивається у темній, нерухомій поверхні води, що вкривала викопані у землі ями. Десь глибоко, у неторканій більш як півстоліття землі, лежали рештки трьох з половиною тисяч людей, про яких влітку 1946 року писав давно забутий Гершон Таффет, кожен з них — окрема особа, разом — група.

Серед закопаних кісток змішалися останки Леонового дядька Лейбуса, Лаутерпахтового дядька Давида, які спочивають у цьому місці поруч один з одним, тому що їм не пощастило бути членами чужої групи.

Сонце нагрівало воду; дерева піднімали мене догори, подалі від очерету — у височінь синього неба. І тут, на якусь мить, я зрозумів.

A. Дім Леона Бухгольца, вул. Шептицьких, 12 (1904–1914)

B. Дім Герша Лаутерпахта, вул. Театральна, 6 (1911–1919)

C. Дім Рафала Лемкіна, вул. Глибока, 6 (1921)

D. Дім Рафала Лемкіна, вул. Глибока, 6 (1922)

E. Дім Рафала Лемкіна, вул. Замарстинівська, 21 (1923)

F. Корпус юридичного факультету (1915–1926)

G. Львівський університет ім. Івана Франка (2015)

H. Театр Скарбека

I. Високий Замок

Подяки

Упродовж останніх шести років у своїй роботі я спирався на допомогу багатьох людей та установ з усього світу. Кілька разів траплялося, що ця підтримка була суттєвою і надавалася протягом тривалого часу; в решті випадків мені допомагали неофіційно і часом лише ділилися одним єдиним спогадом чи, як було одного разу, використанням одного слова. Я щиро вдячний усім, хто долучився до проекту, який виріс за межі того, що я очікував, коли на початку отримав те запрошення до Львова.

Я висловлюю особливу вдячність членам родин чотирьох центральних персонажів цієї історії. Моїй матері Рут Сендс, від якої я отримав надзвичайну і чудову підтримку перед лицем трагічних подій, що завдають тяжкого болю. Моїй тітці Енні Бухгольц, яка впродовж двох десятиліть була дуже близькою з моїм дідусем, і була такою ж щедрою на спогади, як і мій найчудовіший брат Марк. Іншим членам родини — моєму батькові Аллану Сендсу, його другові дитинства Емілю Ландесу, який був племінником мого діда, та іншим, таким, як Дорон Пелег, Алдо і Жанетт Наурі — вони допомогли дізнатися подробиці розмитої картини подій. Я радий, що мав можливість побути стільки часу з сером Елігу Лаутерпахтом, моїм вчителем і наставником. Саулу Лемкіну, останньому живому члену родини, який знав Рафала. Він був надзвичайно ґречним, як і Ніклас Франк, новий і найнесподіваніший з моїх друзів. Я також вдячний Хорсту фон Вехтеру за його великодушність у наданні великої кількості матеріалів і свого часу.

У певному сенсі можна було б сказати, що місто Львів є п’ятим головним персонажем цієї книги, або, можливо, й першим. Двоє людей були найґречнішими провідниками до таємниць міста, його архівів і кав’ярень, і стали мені близькими друзями: д-р Іван Городиський з Львівського університету був дивовижним, розумним, спостережливим і турботливим молодим юристом, з тих, хто неодмінно принесе місту великі заслуги; д-р Софія Дяк, директор Центру міської історії, відкрила багатства і труднощі історії міста у спосіб тонкий, відвертий і цікавий. З-поміж багатьох інших, яких важко перелічити, мушу виділити викладачів Петра Рабиновича та Оксану Головко, які надавали підтримку протягом усього цього часу; мені допомагали д-р Ігор Земан, якого мобілізували до війська проти Росії навіть попри те, що він працював над завершенням власної праці про Лемкіна і Лаутерпахта; Олексій Дунай; професор Зоя Баран; Людмила Байбула, сміливий і ґречний архіваріус з Жовкви, без якої я б ніколи не дізнався про борек і його таємниці.

Колеги з Університетського коледжу Лондона — на чолі з моїм деканом, професором Газель Дженн і професором Шерил Томас, керівником відділу наукових досліджень — невтомно підтримували мою надмірно