Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Ванєк позіхнув і спитав, чи він, випадково, прийшовши додому, не виголошував орацій.

— Та трохи було, — сказав Швейк, — ви безперервно щось вигукували про якісь існуючі хворми, що хворма це не хворма, а то, що не хворма, то хворма. І що та хворма — знов таки не хворма. Але це вас швидко звалило і ви у повній хвормі почали так хропти, мовби хто пилою різав.

Швейк замовк, пройшовся до дверей і назад до тапчана фельдфебеля-рахівника. Потім зупинився перед ним і почав:

— Щодо моєї особи, пане рахівник, то коли я почув, що ви про ті хворми говорили, я згадав одного ліхтарника Затку; він служив при газовій станції на Летні, засвічував і гасив ліхтарі. То був, як бачите, просвітительний чоловік і, звичайно, відвідував усі можливі шиночки на Летні. А потім над ранок на газовій станції вів такі самісінькі розмови, як ви, тільки він казав ось що: «Кістки для грання мають грані, бо вони ще не грані». Я чув це на власні вуха, коли мене одного разу поліцай за недодержання чистоти на вулиці помилково привів не до поліцейського відділення, а на газову станцію.

— А незабаром, — тихо сказав Швейк, — той Затка скінчив дуже погано. Вступив до конгрегації Діви Марії, ходив з «небесними козами»[335] на проповіді отця Емельки[336] до костелу святого Ігнатія на Карловій площі і раз, коли там у костелі були місіонери, він забув погасити газові ліхтарі в своєму районі, так що газ горів на вулицях безперервно три дні й три ночі. Це дуже погано, — вів далі Швейк, — коли ні сіло ні впало людина почне встрягати в якесь філософування. Це завжди пахне алкогольним отруєнням. Свого часу перевели до нас із 75-го полку одного майора Блюгера. Той завжди раз на місяць скликав нас усіх, ставив у каре і обговорював разом з нами, що то таке — військове начальство. Він не пив нічого, крім слив’янки. «Кожен офіцер, вояки, — пояснював він на казарменім подвір’ї, — вже сам по собі — найдосконаліше створіння, яке має у сто раз більше розуму, ніж ви всі разом. Ви, вояки, взагалі, не можете собі уявити нічого досконалішого, ніж офіцер, хоч би ви й думали над цим усе своє життя. Кожен офіцер — це створіння необхідне, тоді, як ви, жовніри, створіння випадкові. Ви можете існувати, але не мусите. Якби вибухнула війна і ви загинули за найяснішого цісаря — не сталося б аж ніякого нещастя, нічого б від цього не змінилося. Але коли б спершу загинув ваш офіцер, то щойно аж тоді ви побачили б, як залежите від нього і яка це втрата. Офіцер мусить існувати, а ви, власне, дістали існування лише від панів офіцерів. Ви від них походите, ви без офіцерів не обійдетесь, ви без свого військового начальства не можете ані перднути. Для вас офіцер, вояки, це моральний закон, байдуже, чи до ваших мізків це доходить, чи ні. Кожен закон мусить мати свого законодавця, а тому офіцер, вояки, і є для вас тим законодавцем, і ви відчуваєте і мусите відчувати, що зобов’язані йому всім. Ви повинні беззастережно виконувати кожне його розпорядження, навіть коли б воно вам і не подобалося».

А потім, коли закінчував, походжав довкола каре і питав одного за одним: «Що ти відчуваєш, коли дістаєш дозвіл побути в місті і спізнюєшся?» Усі давали різні плутані відповіді: то, мовляв, вони ще ніколи не спізнювалися, то їх після кожного спізнення з похмілля дуже нудить, і т. ін. Усіх їх майор Блюгер наказував відвести набік. Після обіду, казав, виконуватимуть присідання на подвір’ї за кару, що не вміють висловити свої відчуття. Поки дійшла черга на мою особу, я згадав, яке питання він останнім разом з ними розбирав, і коли він до мене наблизився, я зовсім спокійно сказав:

«Голошу слухняно, пане майор, коли я спізнююся, то відчуваю в собі завжди якийсь неспокій, страх і докори сумління. Якщо, однак, діставши дозвіл повернутися до казарми пізніше, я все ж таки повертаюся в порядку і вчасно, мною оволодіває якийсь дивно приємний спокій і на мене лізе внутрішнє вдоволення». Всі навколо сміялися, а майор Блюгер розкричався:

«По тобі, бовдуре, хіба тільки блощиці лізуть, коли хропеш на матраці. Такий бісів син, ще й кумедію строїть». І вліпив мені такого шпанґля, аж серце раділо.

— На військовій службі інакше не може бути, — сказав фельдфебель-рахівник, ліниво потягаючись на своєму ліжку. — Це вже так заведено: що б ти не відповів, що б не зробив, завжди над тобою висітиме хмара і битимуть громи. Без цього дисципліна неможлива.

— Дуже мудро сказано, — промовив Швейк. — Я ніколи не забуду, як замкнули рекрута Пеха. Ротним лейтенантом у нас тоді був якийсь Моц. Він зібрав рекрутів і почав розпитувати, хто звідки. «Ви, зелені трикляті рекрути, — говорив до них, — мусите навчитися відповідати ясно, точно, так, мов батогом хльоскати. Отже, почнемо. Звідки ти, Пеху?» Пех був інтелігентною людиною і відповів: «Нижній Боусов, Унтер Бауцен, 267 домів, 1936 чеських громадян, староство їчін, округа Соботка, колишній маєток Кость, приходський костел св. Катерини XIV сторіччя, відновлений графом Вацлавом Вратіславом Нетоліцьким, школа, пошта, телеграф, станція чеської торговельної залізниці, цукровий завод, млин з тартаком, хутір Вальха, шість ярмарків на рік». Але тут до нього підскочив лейтенант Моц і почав частувати його раз у раз по пиці, примовляючи: «Ось тобі один річний ярмарок, ось тобі другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий». А Пех, хоч і був лише рекрут, зголосився до батальйонного рапорту. В канцелярії сиділа тоді весела гоп-компанія. Ну, ті й написали, що він іде до батальйонного рапорту через ті річні ярмарки в Нижньому Боусові. Командиром батальйону був майор Рогель. «У чому справа?» запитав він Пеха, а той і застрекотав, як з кулемета. «Голошу слухняно, пане майор, у Нижньому Боусові є шість річних ярмарків». Тут майор Рогель на нього як заверещить, ногами як затупоче і зараз же наказав відвести його до лазаретної божевільні. З того часу був з Пеха найгірший вояка, сипалась на нього кара за карою.

— Вояків важко виховувати, — сказав фельдфебель-рахівник Ванєк, позіхаючи. — Вояк, який не був у війську покараний, це не вояк. Можливо, в мирні часи дехто і без кари відбув свій термін, а потім мав привілеї на цивільній службі. Сьогодні ж, бачимо, саме навпаки. Ті