Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

молодша й відгукнулася першою:

— Ти тутешній?

— Я не винен! — заклацав зубами Кульгавець. — Я тута тілько строчки збираю! Змилуйтеся, не кривдіть калічку…

— Ти тутешній? — повторила вона, а її зелені очі грізно блиснули. Кульгавець скорчився.

— Ага, ясна пані, — пробелькотів. — Тутешній, так і є. Туточки я й народився, у Бірці, значиться, у Ревнощах. І тут, напевне, і померти доведеться…

— Минулого року влітку й восени був тут?

— А де ж я мав бутоньки?

— Відповідай, як питаю.

— Був, вельможна.

Ворона кобила тряхнула головою, застригла вухами. Кульгавець відчував на собі гострі, немов їжакові голки, погляди тих двох інших — чорноволосої та біловолосого. Того біловолосого він боявся більше, ніж інших.

— Рік тому, — продовжила дівчина зі шрамом, — у вересні, а точніше дев’ятого вересня, у першій чверті місяця вбили тут шістьох молодих людей. Чотирьох хлопців… і двох дівчат. Пригадуєш?

Кульгавець сковтнув слину. Від якогось часу він підозрював, а тепер уже знав, уже був упевнений.

Дівчина змінилася. І йшлося не лише про шрам на обличчі. Була вона цілковито іншою, ніж тоді, коли звивалася, прив’язана до жердини конов’язі, дивлячись, як Бонгарт відрізає голови вбитим Щурам. Абсолютно іншою, ніж тоді, коли в корчмі «Під головою химери» він її роздягнув та лупцював. От тільки ці очі… Ці очі не змінилися.

— Відповідай, — різко підігнала його друга жінка, чорноволоса. — Поставлено запитання.

— Пам’ятаю, вельможне панство, — підтвердив Кульгавець. — Чом би мені не пам’ятати. Шістьох молодих убито. Дійсно, минулого року те було. У вересні.

Дівчина довго мовчала, дивлячись не на нього, а кудись удалечінь, над його плечем.

— Тож маєш ти знати… — сказала нарешті із зусиллям. — Маєш знати місце, де тих хлопців і ту дівчину закопано. Під яким тином… На якому смітнику чи в гноївці… А якщо тіла їхні спалено… Якщо вивезено в ліс, кинуто лисам та вовкам… то ти покажеш те місце. Відведеш мене туди. Зрозумів?

— Зрозумів, ясна пані. Дозвольте. Бо ж воно цілком недалечко.

Пошкутильгав, відчуваючи на потилиці гаряче дихання їхніх коней. Не оглядався. Щось підказувало йому, що не треба.

— Оно, туточки, — указав нарешті. — То наш жальник ревнощовський, у тому гайку. А ті, що ви питали, ясна панянко Фалько, оночки, тамочки лежать.

Дівчина голосно зітхнула. Кульгавець глянув крадькома, побачив, як змінилося її обличчя. Біловолосий та чорноволоса мовчали, а обличчя їхні були наче з каменю.

Дівчина довго дивилася на курганчик, ладний, рівний, доглянутий, обмурований брилами піщаника, плитами шпату та сланцю. Ялиця, якою колись прикрасили курган, порудішала. Квіти, які тут колись покладали, засохли й пожовкли.

Дівчина зіскочила з коня.

— Хто? — запитала голосно, усе ще не озираючись.

— Ну, — відкашлявся Кульгавець, — багато хто з Ревнощів допомагав. Але більшою мірою вдова Гулуе. І молодий Никляр. Вдова завжди доброю та сердешною жіночкою була. А Никляр… Його сни страшенно мучили. Спокою не давали. Поки він отим убитим порядного поховання не справив…

— Де я їх знайду? Вдову й того Никляра?

Кульгавець довго мовчав.

— Вдова отамочки лежить, за тією кривою берізкою, — сказав нарешті, без страху дивлячись у зелені очі дівчини. — На пневмонію померла взимку. А Никляр у військо пішов і десь на чужій сторонці… Кажуть, на війні поліг.

— Я забула, — прошепотіла вона. — Забула я, що обох їх доля зі мною звела.

Вона підійшла до курганчика, стала навколішки, майже впала на коліна. Похилилася настільки низько, що майже торкалася чолом каменя біля його підніжжя. Кульгавець бачив, як біловолосий зробив рух, наче хотів зіскочити з коня, але чорноволоса жінка схопила його за руку, стримала жестом і поглядом.

Коні форкали, трясли головами, дзвеніли кільцями мундштуків.

Дівчина довго, дуже довго стояла навколішках біля могили, сильно похилена, а губи її рухалися в якійсь безголосій літанії.

Коли вона встала, то похилилася. Кульгавець рефлекторно її підтримав. Вона сильно здригнулася, вишарпнула лікоть, глянула на нього вороже крізь сльози. Але й слова не промовила. Навіть подякувала кивком голови, коли він притримав для неї стремено.

— Так, ясновельможна панянко Фалько, — наважився він. — Дивним шляхом доля йде. Ви ж тоді в страшенних проблемах були, у великих негараздах… Мало хто з нас тут, у Ревнощах, думав, що цілою ви з того вийдете… А ви ж ниньки здорові, а Гулуе та Никляр на тому світі… Немає навіть кому подякувати, га? За курганчик отой віддячити…

— Я звуся не Фалькою, — сказала вона різко. — Звуся я Цірі. А щодо подяки…

— Почувайтеся так, наче над вами зглянулися, — холодно втрутилася чорноволоса, і в голосі її було щось таке, від чого Кульгавець затрясся.

— За отой курганчик, — сказала чорноволоса жінка повільно. — За вашу людяність, за людську вашу гідність та праведність зустрілося селище ваше з милістю, подякою та нагородою. Ви навіть не відаєте, з наскільки великою.

* * *

Дев’ятого квітня, скоро після опівночі, перших мешканців Клермонта розбудило миготливе сяйво, червоний блиск, що вдарив і вдерся у вікна їхніх домівок. Решту мешканців містечка вирвали з ліжок крики, шум та дике бамкання дзвона, що бив на сполох.

Палав лише один будинок. Велике дерев’яне страшидло давнього храму, колись присвяченого божеству, імені якого не пам’ятав уже ніхто, крім найстаріших бабів. Храму, що зараз перетворений був на амфітеатр, у якому час від часу відбувалися герці, бійки та інші розважальні імпрези, які могли вирвати містечко Клермонт із нудьги, хандри та сонного отупіння.

Саме той амфітеатр і стояв тепер у морі ревучого полум’я, здригався від вибухів. З усіх його вікон стріляли рвані, у кілька сажнів завдовжки язики вогню.

— Гааасііііть! — ревів власник амфітеатру, купець Хувенагель, бігаючи й розмахуючи руками, трясучи величезним черевом. Був він у халаті й важкій делії з випоротків, яку накинув на нічну сорочку. Босими ногами місив він гній та багно вулички.

— Гааасіііть! Люуудиии! Воооодииии!

— То божа кара, — авторитетно відказала одна з найстарших бабів. — За ті непотребства, що вони в тому закладі вправляли…

— Так, так, моя пані. Беззаперечно, саме за те!

Від амфітеатру, що гудів від полум’я, бив жар, у калюжах парувала й смерділа кінська сеча, сичали іскри. Невідомо звідки зірвався вітер.

— Гааасііііть! — дико завив Хувенагель, бачачи, що вогонь перекидається на броварню та комори. — Люуудиии! До відер! До віііідер!

Охочих не бракувало. Та що там, у Клермонті була навіть власна пожежна сторожа, утримувана та обставлена Хувенагелем. Гасили наполегливо й із завзяттям. Але дарма.

— Не дамо ради… — стогнав комендант пожежної сторожі, витираючи вкрите пухирями обличчя. — Це не звичайний вогонь… Це вогонь диявольський!

— Чорна магія… — другий стражник задихався від диму.

Зсередини амфітеатру чутно було страшенний тріск зламаних крокв, стовпів та колод. Гахнуло, гримнуло, врізало,