Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

у лист, ніби щось перевіряючи, злегка хитала головою, а потім, узявши крейду, написала кілька слів на зворотному боці картини. Тоді сіла навпочіпки, востаннє переконуючись, що все зробила правильно. Дбайливо загорнула картину в ковдру і простягнула мені.

«Після обіду пан комендант іде на полювання в ліс. Я хочу, щоб ти віднесла це йому».

«Ніколи», — я ненавиділа цього чоловіка з усією пристрастю. З його вини я втратила матір.

«Зроби, як я кажу. Я хочу, аби ти віднесла це пану комендантові».

«Ні».

У ту мить я його не боялася — він уже зробив мені найгірше, що можна було уявити, — я просто ані хвилини не бажала перебувати поряд із ним.

Елен подивилася на мене і, схоже, зрозуміла, наскільки серйозно я налаштована. Вона обійняла мене. Ніколи ще я не бачила її настільки рішучою.

«Едіт, пан комендант повинен отримати цю картину. Ми з тобою можемо бажати йому смерті, але ми повинні поважати… — вона завагалася, — бажання Софі».

«То віднеси ти».

«Не можу. Якщо я це зроблю, про це говоритиме все місто, а ми не можемо допустити, щоб моє ім’я було знеславлене, як ім’я моєї сестри. До речі, Орельєн збагне, що щось відбувається. А він не повинен знати правду. Ніхто не повинен, заради її та нашої безпеки. Ти зробиш це?»

Я не мала вибору. Того дня, коли Елен подала мені знак, я взяла картину під руку і пішла алеєю, крізь пустку й до лісу. Нести було важко, рама натирала мені пахву. Він був там з іншим офіцером. Коли я побачила їх двох із рушницями в руках, мої коліна затремтіли від страху. Помітивши мене, він наказав іншому відійти. Я повільно йшла крізь дерева, і мої ноги мерзли від холодного лісового ґрунту. Побачивши мене, він дещо занепокоївся, і я пам’ятаю, як подумала в ту мить: «Чудово. Зараз ти в мене втратиш спокій назавжди».

«Ти хотіла поговорити зі мною?» — спитав він.

Я не хотіла віддавати її. Не хотіла, що він отримав від нас хоч щось. Він уже забрав двох найдорожчих людей у моєму житті. Я ненавиділа цього чоловіка. І, гадаю, саме в ту мить у мене й виникла та задумка.

«Тітка Елен каже, я повинна віддати це вам».

Він узяв у мене картину і розгорнув її. Глянув на неї невпевнено, повернув іншим боком. Коли він побачив те, що було написано на звороті, в його обличчі сталася якась дивна зміна. Воно пом’якшилося, лише на мить, і його блакитні очі зволожилися — так, ніби йому хотілося плакати від радощів.

«Danke, — тихо сказав він. — Danke scho¨n[80]».

Він перевернув її, щоб подивитися в обличчя Софі, потім знову перевернув і ще раз прочитав про себе напис.

«Danke», — тихо повторив він, їй чи мені, я не знала.

Мені нестерпно було бачити його радість, його відверте полегшення після того, як він зруйнував усі мої шанси на щасливе життя. Я ненавиділа цього чоловіка більше, ніж будь-кого в житті. Він знищив усе. І тоді я почула свій голос, дзвінкий, наче дзвоник у непорушному повітрі.

«Софі померла, — сказала я. — Після того як ми отримали її розпорядження віддати вам картину. Померла від “іспанки” в таборах».

Він так і здригнувся від потрясіння.

«Що?»

Не знаю, звідки це взялося. Я говорила без затримки, без жодного побоювання за можливі наслідки.

«Вона померла. Через те що її забрали. Одразу після того, як надіслала нам повідомлення віддати це вам».

«Ти впевнена? — його голос зривався. — Тобто, відомості могли надходити різні…»

«Цілком упевнена. Мабуть, мені не слід було вам цього казати. Це таємниця».

У ту мить моє серце було наче камінь. Я стояла й спостерігала, як він вдивляється в картину, і його обличчя старіє, фізично марніє від горя просто в мене на очах.

«Сподіваюся, вам подобається картина», — сказала я, а тоді повільно пішла крізь ліс назад до «Червоного півня». Я відчувала це як власну перемогу.

Судова зала мовчить. Репортери не зводять поглядів з Едіт Бетюн. Наче сама історія раптом ожила тут, у невеликому приміщенні. Цього разу голос судді прозвучав м’якше:

— Мадам, чи могли б ви розповісти нам, що було написано на звороті картини? Це може бути ключовий момент у цій справі. Ви можете точно пригадати?

Едіт Бетюн обводить поглядом повні ряди.

— О так. Я пам’ятаю це дуже чітко. Пам’ятаю, тому що ламала голову і ніяк не могла збагнути, що саме це означає. Там було написано крейдою: «Pour Herr Kommandant, qui comprendra: pas pris, mais donnе´». — Вона зробила паузу. — «Панові коменданту, який зрозуміє: не взято, але даровано».

36

Лів чує, як навколо, наче зграя птахів, здіймається галас. Бачить, як журналісти оточили стару пані, а їхні ручки хитаються, мов антени, як суддя терміново радиться з адвокатами, марно стукаючи молотком. Вона дивиться на місця для публіки, на пожвавлені обличчя і чує, як звідти лунають оплески: чи то старій жінці, чи то самій правді, вона не впевнена.

Пол пробивається крізь юрбу. Порівнявшись із Лів, він притягує її до себе, припадає головою до її голови й шепоче їй на вухо:

— Вона твоя, Лів, — і в його голосі чути неприховане полегшення. — Вона твоя.

— Вона вижила, — Лів плаче і сміється водночас. — Вони знайшли одне одного.

З його обіймів вона озирається в людському морі і розуміє, що більше не боїться юрби. Люди навколо всміхаються, наче все завершилося добре, наче вона більше не ворог. Лів бачить, як підіймаються, збираючись на вихід, брати Лефеври, похмурі, наче трунарі, і відчуває нестримне полегшення, що Софі не повернеться з ними до Франції. Вона бачить Джейні, яка з кам’яним обличчям повільно збирає свої речі, ніби не може повірити в те, що тільки-но відбулося.

— Як вам це? — Генрі поплескує її по плечу. На його обличчі сяє усмішка. — Як вам? Ніхто навіть не слухав вердикту бідолашного Берґера.

— Ходімо, — каже Пол, дбайливо обіймаючи її рукою за плечі. — Виведемо тебе звідси.

З’являється судовий пристав, проштовхуючись крізь море людей. Він зупиняється просто перед нею, заступивши їй дорогу, злегка задихавшись після цієї короткої подорожі.

— Ось, мадам, — каже він і вручає їй картину. — Гадаю, це належить вам.

Пальці Лів стискаються навколо золоченої рами. Вона опускає погляд на Софі, на її волосся, що сяє в