Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

і справді, сплячий бородань Гардмен Пул для неї і для багатьох інших був богом: джерелом життя, джерелом їжі, скарбницею мудрості, законодавцем, усміхненим доброчинцем і темним громом покари, одне слово — володарем, що мав чотирнадцять живих дорослих синів і дочок, шість правнуків, а онуків стільки, що не міг полічити їх, навіть як у нього була найсвіжіша голова.

П'ятдесят один рік тому він у шлюпці прибився до Лаупагоегое на завітряному березі острова Гаваї. Та шлюпка єдина вціліла з китобійного судна «Чорний принц» із Нью-Бедфорда. Сам ньюбедфордець, він завдяки своїй Могутній силі й спритності у двадцять років був уже за другого помічника на тому загиблому опісля судні. Прибувши до Гонолулу, він оглянувся, що і як, і найперше одружився з Каламою Мамайопілі, потім улаштувався лоцманом у порту Гонолулу, а далі відкрив шинок і пансіон і, нарешті, після смерті батька Калами почав розводити худобу на успадкованих просторих пасовиськах.

Понад півсторіччя він жив серед гавайців і, на їхню думку, знав гавайську мову краще за багатьох із них. Одружившися з Каламою, він не тільки дістав у посаг землю: до нього перейшло становище вождя і відданість простолюду. До того ж він і сам мав усі риси, необхідні вождеві: показну постать, мужність, гордість і гарячий норов, що не стерпів би ні нахабства, ні образи; він не дав себе ані висміяти, ані налякати хоч би якому могутньому супротивникові і вмів завоювати прихильність слабших за себе не ганебним підкупом, а широкою, безоглядною щедрістю. Він знав гавайців наскрізь, знав краще, ніж вони самі себе, засвоїв їхню полінезійську велемовність, звичаї і повір'я.

І ось на сімдесят другому році, пробувши в сідлі цілий ранок, що почався о четвертій годині, він тепер відпочивав у затінку дерев, і його священну сієсту жоден підданець не смів би порушити сам і не дозволив би порушити навіть комусь рівному великому володареві. Тільки король мав такий привілей, та й той свого часу переконався, що перервати спочинок Гардмена Пула означало збудити роздратованого й безцеремонного чоловіка, який міг сказати у вічі вельми неприємну правду, а її — звісно! — не має бажання слухати навіть король.

Сонце пекло далі. Віддалік тупотіли коні. У довгих проміжках безвітря зітхали й шепотіли подмухи пасату. Пахощі квітів стали ще задушливіші. Жінка принесла назад уже заспокоєну дитину. Дерева позгортали листя й застигли над сплячим у гарячому повітрі. Дівчинка, затамувавши віддих від усвідомлення того, яке важливе завдання їй доручено, відганяла мухи, а два десятки пастухів і далі мовчки напружено очікували.

Гардмен Пул прокинувся: перервав свій ритмічний віддих, білі вуса перестали настовбурчуватись, натомість Щоки під білими бурцями віддулися, повіки розплющились, і з-під них блиснули блакитні очі, жваві, блискучі, нітрохи не заспані; правою рукою він сягнув по надкурену люльку побіч себе, а лівою взяв сірники.

Принеси мені джину з молоком, — звелів він по-гавайському дівчинці, що аж здригнулася, коли він прокинувсь.

Він закурив люльку, але це звертав ані найменшої уваги на гурт підданців, поки не видив принесену склянку джину з молоком.

— Ну? — несподівано озвався він, витираючи краплі питва з вусів і бороди, і двадцятеро облич засяяли в усмішці й двадцять пар темних очей привітно й радісно заблищали. — Чого ви тут стовбичите? Чого вам треба? Підходьте сюди.

Двадцятеро велетнів, здебільшого молодих, страхітливо забрязкали острогами й ланцюжками на острогах, підступили до Гардмена Пула і півколом спинилися перед ним, засоромлено пробуючи сховатись один за одного і ніяково всміхаючись, але водночас несамохіть виявляючи певне панібратство. І не без підстав, бо Гардмен Пул був для них чимось більшим за вождя. Він був їхнім старшим братом, батьком чи патріархом і, як на гавайський погляд, усім їм доводився родичем через дружину і через численні шлюби своїх синів, дочок та онуків. Варто йому було насупитись, як вони розгублювалися, його гнів наганяв на них страх, його наказ вони взялися б виконувати, навіть знавши, що йдуть на смерть, а все ж нікому з них і на думку не спадало звертатися до нього інакше, як на ім'я; англійське «Гардмен» — «Суворий чоловік» — нога по-гавайському було «Канака Оолеа».

Гардмен кивнув, і всі посідали півколом на траві, з запобігливою усмішкою чекаючи його ласки.

— Чого ви хочете? — гаванською мовою запитав він гостро й суворо, хоч вони знали, що та суворість удавана.

Вони ще дужче заусміхалися і засовали широкими плечима й дужими тулубами, мов зграйка в'юнких щенят. Гардмен Пул вибрав одного з них.

— Ну, Іліопої, чого тобі треба?

— Десять доларів, Канако Оолео.

— Десять доларів! — вигукнув Пул, удаючи, ніби його приголомшила така велика сума. — Ти що, хочеш узяти собі ще одну дружину? Згадай, як навчають місіонери. В один час тільки одна дружина, Іліопої, тільки одна! Бо той, хто має багато жінок, неодмінно попаде в пекло.

На той жарт усі захихотіли, і в їхніх очах спалахнули іскринки сміху.

— Ні, Канако Оолео, — була відповідь. — Навіть дідько знає, що мене не стає кай-кай і на одну жінку та на гурт її рідні.

— Кай-кай? — і собі вдався Пул до китайського слова на означення їжі, яким гавайці замінили своє власне «пайна», — Хіба ви сьогодні не дістали кай-кай?

— Дістали, Канако Оолео, — втрутився в розмову старий, висхлий тубілець, що саме надійшов з будинку. — Всі дістали кай-кай на кухні, і то вдосталь. Їли, мов копі, щойно приведеш з лави.

— А тобі чого треба, Кумугано? — запитав Пул старого, махнувши дівчинці, щоб вона відганяла мух із другого боку.

— Дванадцять доларів, — відповів той. — Я хочу купити собі мула, вживане сідло й вуздечку. Бо я вже надто старий і не годен ходити.

— Ти почекай, — звелів йому білий господар, — з тобою я побалакаю про це та про інші важливі речі опісля, коли закінчу з ними і вони підуть собі.

Висхлий дідуган кивнув головою і закурив люльку.

— Кай-кай на кухні була смачна, — облизуючись, почав Іліопої. — Пої було таке, що кращого й не треба, свинина жирна, лососева боковина не затхла, риба свіжа-свіжісінька, і її багато, хоч опігі (дрібні наскельні черепашки) були пересолені, тому й тверді. Опігі ніколи не треба солити, я не раз уже казав тобі, Канако Оолео, що опігі не солять. Я напханий доброю кай-кай. Живіт мій обважнів. А все ж на серці в мене тяжко, бо кай-кай немає в моїй хаті, де живе моя дружина, що доводиться тіткою другій жінці твого четвертого сина, і моя маленька дочка, і стара мати моєї жінки, і каліка-приймак