Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

з певним жалем, бо не любила розлучатися з тими, до кого прихилилась серцем, а в ті хисткі й непевні часи — розлук і зустрічей було ніяк не менше, ніж тепер. — Рушаєте всі разом?

— Ні, — сердито відповів Данило Пришийкобиліхвіст. — Ми лишаємось тут.

— Лишаємось! Якщо ти, Михайле, пристанеш до нас! — закінчив Покиван.

— Ні, — сказав Михайлик. — Не пристану-таки.

— То доведеться рушати до Києва й нам.

— Вакації кінчаються, — пробубонів Прудивус.

— От тобі чорти ночами й дошкуляють! — знову заговорив Пришийкобиліхвіст. — А й ми також… м-м-м-мусимо… ч-ч-через т-т-тебе… лізти в самісіньке пекло війни. Я н-н-навіть не уявляю, як ми з-з-зможемо перейти на той бік, за лінію об… об… облоги. Н-н-н-не уявляю!

— Чого це ти став заникуватися? — спитав Прудивус.

— Після сьогоднішньої вистави… звик! — люто відказав Пришийкобиліхвіст.

— Я, бач, подумав: чи не наслідуєш ти пана гетьмана?

— А що хіба?

— Та, кажуть, пан Гордій Пихатий чогось почав заникуватисЬ, і всі його кадильники й полизачі теж раптом поставали заїками.

— Т-т-тобі все ж-ж-жарти, а я й с-с-с-справді не можу балакати, як треба. Тобі смішно? Еге? А як загинемо, перебираючись на той бік, тобі теж буде смішно?

— А ви зі мною не ходіть.

— Як же ми без тебе вдаватимем кумедії? Коли б цей селючок… — I Данило кивнув на Михайлика. — Якби він погодився до нас пристати… то, може, як-небудь і впоралися б.

— Але… — сказала мама.

— Що «але»?

— Селючок не пристане.

— Тож і рушимо разом з тобою, — сказав Тимошеві Покиван.

— Рушимо, рушимо! — передражнив його Пришийкобиліхвіст, лигаючи з глечика простиглу вже варенуху, і сердито зиркнув на Прудивуса, який своїм поверненням до Києва руйнував товаришам усі лицедійські справи, бо ж ніякий Михайлик, звісна річ, не зміг би замінити знаного в городі лицедія Прудивуса. I пан Данило Пришийкобиліхвіст бурчав: — Чортбатьказнащо! I як це можна: товаришів лишати в скруті! Якою свинею треба бути… — і спитав у Прудивуса: — Невже не міг дібратися в Київ до того, як гетьманці обложили город?

— Не міг, виходить… — відмахнувся Прудивус, бо ж не хтілось пояснювати, що виникла раптом інша причина, яка спонукала його мерщій тікати з міста… Брат Омелян подався до Москви, і батенькові, старому Саливонові, тепер ще прикріше було б свого посліднього сина стрічати на базарнім кону, тому ось Тиміш (і дзвін без серця — нічого не варт! — як казав батенько), тому й вирішив мандрівний лицедій негайно ж повертатись до Києва, до Академії, хоч либонь уже й не було тепер змоги перейти за грань війни, по тому, як замкнулось круг Мирослава кільце ворожої облоги.

Михайлик поглядав на Прудивуса з одвертим запитанням, і той мусив дещо пояснити.

— Згадаю нашу Академію, серце мліє! — заговорив Прудивус. — Про кручі Дніпрові згадаю… про книги…

— Він там, бачите, вчену книгу складає про Адама і Єву, — глузуючи, сказав Пришийкобиліхвіст.

— Боже, боже, що то вчений може! — поважливо зітхнула матінка.

32

— Про що ж ти свою книгу пишеш? — наполягав Михайлик.

— Про пізнання добра і зла, — сказав Прудивус. — Про перший піт Адама, про Каїна з Аблем і про першу людську кров, пролляту на землі. Про перемогу життя над смертю…

— Над ким? — здивовано спитала, сяйнувши зизуватими жовтими очищами, прекрасними в своїм невгамовнім паланні, Чужа Молодиця. — Над ким перемогу?

— Над смертю, — повторив Прудивус.

— Завжди і скрізь… — стиха заговорила шинкарка, і щось лиховісне забриніло в її співучім голосі, аж усі обернулись до неї. — Завжди і скрізь перемагає… смерть!

— Брехня! — скрикнув Михайлик, аж півника пустив своїм хлоп'ячим басом і, п'яніючи вперше в житті, пальцем посварився па шинкарку. — Брехня ж? — спитав він у Прудивуса.

А той, людина вчена, сказав: «Атож! — і спитав у шинкарки: — Живих істот, моя хижа кралечко, народжується ж більше, ніж їх устигає прибирати смерть? Ну? Ну?»

— Не знаю, — раптом згасаючи, знизала плечима шинкарка й заходилася з наймичками коло свого складного господарства: перемивала посуд, гасила в спорожнілих кутках свічі, витягала на вулицю тих п'янюг, що вже хропли попід столами. — Не знаю я, — бубоніла Настя Певна, — скільки народжується, скільки вмирає… — і шинкарочка потягла за ноги п'янісінького Панька Півторарацького, а він, витягаючись, аж наче довшав у її руках.

— Куди це ти мене тягнеш? — нараз прокинувшись, став на коліна, потім звівся на хисткі ноги рудий Панько. — Я ж тобі сказав: ночуватиму тут! З тобою ночуватиму!

— Перемагає життя, як бачите! — кумедно розвів руками Йван Покиван.

— Якщо це свинство ти називаєш життям! — хмуро повела бровою Настя-Одарка і з несподіваною посмішкою звернулась до Михайлика: — Правда ж, мій хлопчику?

— Пер-р-р-реночую-таки з оцією шльондр-р-рою! — по-дияконському загорлав Півторарацький, довгий, червонопикий і рудий, справді-таки схожий на півтора рака, саме зараз вареного в солоній воді людської пристрасті.

А коваль Михайлик не дуже й чемно відповів Чужій Молодиці:

— Я свинства не люблю. Але… хіба ж оце — не свинство: п'янюгу з шинку тягне молодичка, котра сама ж його впоїла? Тьху! Хіба ж не бридко?!

— I тут життя перемагає! — зареготав Покиван.

— Життя? — спантеличено спитала Настуся. — Чому життя?

— А тому, що сьогодні цей хлопець мене переміг на кону. Я ж там був Смерть, а він — Життя!

— Дурне життя, дурна і смерть! — гнівливо блимнула жовтим оком шинкарка. — Хіба ж така буває смерть? — з похмурим презирством спитала вона, зневажливо кивнувши на рухляра.

— Яка ж вона бува? — спитав Михайлик.

— Яка буває смерть, — розважливо мовив Прудивус, — ніхто ж не відає. Хто з живих її бачив? Тільки ті, що вмирали і вмерли. Отже…

— Сам ти її бачив уже тисячі разів, — на моторошних низах свого гнучкого голосу мовила Настя-Дарина. — Ти стрічаєш ïï всюди, тільки ж не знаєш, що це саме вона, твоя смерть… від бога суджена, як і дружина! А часом іще й жаданіша від коханої жіночки, бо ж тільки обійми смерті можуть звільнити чоловіка з обіймів вінчаної жони!

— Ох, ох, та не люби двох! — із звичною лицедійською дотепністю вклонився Прудивус, хотів був ще додати щось кумедне, але похлинувся й закашлявся, аж навіть задихнувся на коротку мить, аж йому здалося, буцім сама смерть на ту хвилину зовсім уже зблизька зазирнула в очі, бо аж за серце вхопився, і шинкарці довелось швиденько подати йому кухоль з горілкою.

— Добалакався! — повела плечем Чужа Молодиця.

— Гай-гай! — невгавав п'яненький Покиван. — Усі бачили нині, що я від нього тікав, од Михайлика, а що він мене, тобто панну Смерть — переміг, подолав, пострамив, загнав на шибеницю. Всі бачили сьогодні на базарі, як Життя перемагає биту соромом Смерть! — і він прекумедно простяг свою гнучку руку до Михайлика: