Читати книгу - "Мене називають Червоний"

грецької церкви я побачила сову, що чекала ночі. Шмарката малеча махаллє витріщалася на моє вбрання та клунок і реготала. Якийсь шолудивий пес, зупиняючись і почухуючи себе, радо збігав з обсадженого кипарисами кладовиська вниз на вулицю — вже-бо опускалася ніч.

— Та помалу ти! — закричала я до Кари. — Я не видеруся так швидко, як ти, на того горба. Куди ти тягнеш мене з моїм клунком?

— Перед тим як ти мені покажеш, де живе Хасан, я заведу тебе до хоробрих парубків, що розкуплять для своїх коханих твої квітчасті подушки, шовкові кушаки та калитки, гаптовані сріблом, — ти вже розв'яжеш перед ними свого клуночка.

Те, що Кара жартує в такій скруті, це — добре, однак я відразу второпала, де правда в його байках:

— Якщо ти збиратимеш свою рать, то я нізащо не поведу тебе до Хасана, — промовила я. — Від самої думки про бійку чи сутичку мені душа в п'яти ховається.

— Якщо ти поводитимешся, як усім відома мудра Естер, то не буде ані бійки, ані сутички.

Ми минули Аксарай і вийшли на дорогу, що вела до базару Ланга. Кара заглянув до цирульні, що стояла посеред розгрузлої вулиці й досі була відчинена, — цей будиночок, мабуть, пам'ятає й кращі часи. Всередині хлопчина з чистим обличчям та гарними руками при світильнику голив цирульника, вони розмовляли. Не минуло й хвилини, як біля Аксараю до нас із Карою, окрім цирульника та його вродливого учня, приєдналося ще двоє чоловіків. А трохи згодом до їхньої ватаги долучився якийсь учень медресе з шаблею в руках — його завзятість мені анітрохи не подобалася.

— Ви що — серед білого дня збираєтеся нападати на будинок у місті? — запитала я.

— Чого вдень? Уночі, — відрубав Кара, задоволений своїм черговим жартом.

— Не дуже покладайся на себе та свою рать, — застерегла його я. — Гляди, аби яничари не побачили, що ви розгулюєте зі зброєю в руках.

— А ніхто й не побачить.

— Вчора посіпаки Ерзурумійця спершу напали на мейхане[203], а потім — на текке біля Чаршикапи і дали всім доброго прочухана. Якийсь дідуган отримав палицею по голові й помер. У темряві вас візьмуть за прибічників Ерзурумійця.

— Ти ходила в дім до небіжчика Заріфа-ефенді й з волі Аллаха вивідала в його жінки, що вона має малюнок із розмитими зображеннями коней, мені сповістила про це Шекюре. Я хочу запитати: Заріф-ефенді був близьким приятелем людей ходжі з Ерзурума?

— Тоді в тому домі, якщо я й базікала про щось там з жінкою небіжчика Заріфа-ефенді, то тільки аби допомогти Шекюре, — доказувала я, — а взагалі, пішла туди, щоб поторгувати новими тканинами, які привезли фламандські кораблі. І зовсім не для того, щоб устрявати в ваші шаріатські й політичні справи, в яких моя нещасна єврейська голова нічого й не добере.

— Естер-ханим, ти дуже мудра жінка.

— Тому й скажу тобі ось що: ці посіпаки Ерзурумійця ще не на жарт розлютуються, вони ще багато душ відправлять на той світ, бійся їх!

Коли ми вийшли на вулицю за брамою Чарши, моє серце загупало від страху. Сире, голе гілля шовковиць та каштанів поблискувало в тьмяному сяйві півмісяця. Мережива по краях мого клунку тріпотіли на вітрі, який нагнали примари з джинами. Вітер свистів між гіллям дерев і доносив дух нашої ватаги до всіх собак махаллє, які причаїлися в своїх схованках. Коли ж пси стали один за одним гавкотіти й завивати, я кивнула Карі на Хасанів дім. Кілька хвилин ми мовчки дивилися на темні віконниці. Кара розставив своїх людей довкола будинку: на городі, обабіч воріт і біля інжиру.

— Он там завжди сидить падлючий жебрак-татарин, — розповіла я. — Він сліпий, але знає всі ходи й виходи на вулиці краще за сторожа махаллє. Татарин без кінця мордує свою пуцьку, ніби безсоромна падишахова мавпа. Дайте йому вісім-десять акче, і він вам усе розкаже.

Я здалеку спостерігала за тим, як Кара спершу дав татаринові грошей, а потім допитував його, приставивши до горла шаблюку. Що потім вийшло — не знаю; але учень цирульника, який нібито ж мав спостерігати за домом, заходився лупити татарина топорищем. Я стояла й дивилася, гадаючи, що це зараз припиниться, однак татарин не переставав волати й плакати. Тож я підбігла й відтягла учня від татарина, доки той не забив жебрака до смерті.

— Він ображав мою матір! — торочив учень.

— Татарин каже, наче Хасана вдома немає, — озвався Кара. — Бреше сліпий чи ні?

Він простяг мені листа, якого щойно написав:

— На, віднесеш у дім і передаси Хасанові чи його батькові.

— А Шекюре ти нічого не написав? — запитала я, беручи листа.

— Якщо напишу їй окремо, то та мужва приревнує її ще дужче, — відповів Кара. — Скажи Шекюре, що я знайшов мерзенного вбивцю її батька.

— Справді?

— Ти скажи!

Татарина, який досі схлипував і завивав, я вилаяла і змусила замовкнути.

— Не забувай, що я зробила для тебе! — кинула йому, а сама подумала: не відчепляться вони просто так від мене — це все затягнеться надовго.

І чого я стромила свого носа туди, куди не треба? Два роки тому в Едірнекапи вже вбили таку саму перекупку, перед тим відрізавши їй вуха, — дівчина, чиї послання вона передавала, вийшла заміж за якогось іншого типа. Моя бабця завжди застерігала мене, що турки відправляють людей на той світ ні за що. Мені раптом страшенно захотілося сочевичної чорби, якою зараз удома ласує мій Несімчик. Може, дременути звідси? — спало мені на думку. Але там має бути Шекюре, — напоумила я себе й почвалала до будинку. Водночас мене аж розпирало від цікавості.

— Продаю шовк із Китаю на святкове вбрання!

Бліде світло, яке пробивалося крізь щілини віконниць, заблимало. Двері відчинилися. Ввічливий батько Хасана запросив мене всередину, де було дуже тепло, як у помешканнях багатіїв. Шекюре з дітьми сиділа за вечерею; побачивши мене в сяйві світильника, вона підвелася.

— Шекюре, — звернулася я до неї, — прийшов твій чоловік.

— Котрий саме?

— Другий. Він з озброєними людьми оточив будинок. Вони налаштовані на бійку з Хасаном.

— Хасана немає вдома, — відповів її шляхетний свекор.

— О Аллаху, це диво! — зраділа я. — На, візьми й прочитай, дізнаємося, що там, — сказала я і, наче гордий посол падишаха, який виконує його жорстоку волю, простягла свекрові листа Кари.

Поки свекор читав листа, Шекюре запросила мене до столу.

— Естер, — сказала вона, — ходи, я насиплю тобі сочевичної чорби, зігрієшся.

— Я її не люблю, — відмовилася спершу я. Мені не сподобалося, що вона говорить так, наче претендує на господиню