Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

одиноким «безальтернативним» стандартом!), і закінчуючи недавнім, уже цілком академічним висновком В. Агеєвої про незаперечний «регрес», тематичну й стильову редукцію жіночого голосу (NB: вкрай важливий цивілізаційний показник!) у Ліни Костенко порівняно з добою Лесі Українки, «зсув назад» на рівень Марка Вовчка (до патріархального ідеалу «мудрої, досвідченої жінки-селянки», яка на кожне питання має «таки готову відповідь» і звертається до адресата як до інфантильного об'єкта повчання[894]), — вийшов би потужний хор-реквієм по колоніальній «завмерлій культурі», котра в результаті ще й сьогодні не може до кінця позбутися шлейфом учепленого за нею іміджу «селянської» (хоча від «селянського» в ній насправді мало що зосталося).

Звичайно, що тут потрібне уточнення. Звичайно, що тотальним цей регрес усе ж не був і не міг бути, і що — повторимо за Драгомановим — «фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами»[895], і під тоталітарними в тому числі (sic!). І найголовніша з них, яку вдалося «сповнити», — то якраз та, котра, за Е. Ґелнером, становить conditio sine qua non усякого національного проекту і котру 1893 р. поставили на порядок денний «тарасівці»: «рідна школа з власною викладовою мовою»[896], — обов'язкова передумова національного консенсусу[897]. Цю, дійсно «фатальну», задачу виявилося можливим здійснити і в рамках неонародницьких стратегій радянського імперіалізму, який в ідейному плані нічого принципово нового не винаходив, а просто «схрестив» Михайловського (з чиєї легкої руки російський Фєдька став уже за «офіційним», сталінським визнанням писати ліпше од Ґете, а український Бовкало, відповідно, — не гірше од Байрона) — з Валуєвим. Адже ж Валуєвський циркуляр 1863 р. (як і пізніший Емський указ «для пресечения украинофильской пропаганды») у принципі не забороняв Бовкалу, хай і з певними обмеженнями, вправлятися «в области изящной литературы» (у перекладі на мову радянських реалій, «спілка малоросійських письменників» ним зовсім не виключалася), — леґальну нішу для імперськи лояльного, музейно-етнографічного резервату «українства» він залишав. Загальному пафосові російського народництва (=«марксистсько-ленінського вчення») він суперечив тільки в тій частині, в якій не допускав української мови «для первоначального чтения народа» — в «народні школи». Бо недопуск її в обіг освічених класів російська інтеліґенція завжди вважала за норму й була тут повністю на боці царської «контрпропаґанди»[898], — а от «первоначальное чтение народа» («мужика») мало, згоджувалась вона, в інтересах цього самого мужика здійснюватися таки зрозумілою йому мовою, зокрема й колоніальною, де є така потреба. Тож у цьому пункті радянська імперія — ідейний продукт російської інтеліґенції — й пішла «націоналам» на поступки, підкоригувавши Валуєва «за Михайловським»: українська культура отримала в УРСР певний «політичний дах» не лише внаслідок Визвольних змагань 1918—1920 pp. (хоча їхній вплив на культурну політику УРСР 1920-х досі драстично недооцінений[899]!), а й завдяки тому, що змогла довести своє «простонародне», «кріпацьке» походження (від «кріпака» Шевченка, саме в цьому амплуа російською інтеліґенцією в свій час і «розкрученого»), вписатися в неонародницьку колоніальну парадигму, — і такою ціною ми отримали єдиний справді незаперечний свій культурний здобуток у XX ст. — україномовне шкільництво (щоправда, від 1970-х pp. імперія заходилась активно «відбирати назад» і його, але вже не встигла). За трагічною іронією, саме такою й була головна духовна програма українського народництва російської школи (того, що спиралось на нову «інтеліґенцію розриву») — «освіта для народу». Тож, хоч як цинічно це може прозвучати, від Радянської влади наші народники в остаточному підсумку «отримали своє».

Я кажу тут, зрозуміло, про загальний смисл історичного процесу, а не про суб'єктивні уявлення й наміри живих людей — наших щирих українських «Андріїв Петровичів», які, подібно до їхніх російських колег, вжахнулись би й не повірили (NB: і таки ж і не вірили, і ніякі «великопанські» Кассандри їх не переконали!), якби їм хоч на макове зерня відслонилися в історичній перспективі реальні наслідки їхнього хамократичного бунту. Звісно ж, що вони хотіли «не цього», і вони ж таки й лягли першим покосом під колеса тої тоталітарної машини, під яку несамохіть, за точним виразом Є. Плужника, «угноювали дні» («Галілей»). Єдиний «гріх», який можна їм інкримінувати, — це «гріх незнання». А для цього треба, як мінімум, належати до іншої духовної традиції — до тої, до якої належала Леся Українка. Тепер, коли знаємо, що така традиція  б у л а,  і що була  к у л ь т у р н а  а л ь т е р н а т и в а  — українського розвитку за європейською моделлю, — і що ця альтернатива була похована в першу чергу українськими ж таки руками (за «гріхом незнання» — і з якнайліпшими намірами!), — настав час переглянути цілу українську новітню історію за її власною, «питомою», за Шевельовим, логікою, яка в кінцевому висліді й зробила нас на початку XXI ст. нацією кримінальної еліти з професорськими (чи пак, «проффесорськими») титулами — уже без всякої видимої оку «альтернативи».

Після Шевельова наступний — гігантський! — крок до такого перегляду зробила С. Павличко. Вона вперше зайнялася саме «питомими українській духовості» витоками нашого культурного відкату, — і першою-таки завважила в тих витоках появу «стороннього», запозиченого елемента — «російського соціалізму». Захоплюючись ним, — писала вона про ту інтеліґенцію рубежу століть, яку я називаю «новою», — ці люди «не помічали, як разом з ним трансплантували на український ґрунт характерну для російських соціалістів-народників ненависть до Заходу» та «їхній містицизм (народ — носій вищої мудрости)»[900]. Справді, чогось подібного, як ми бачили, годі шукати в перших поколіннях українських народників, — ні в Антоновича з Драгомановим, ні в Шевченка з Кулішем (ті, орієнтуючись у своїх націєтворчих стратегіях на мужика насамперед як на носія історичної пам'яті, тобто більше «лицарського сина», ніж «погані правнуки» панського стану, прагнули «свого Вашинґтона» та «людського, як в Європі, життя» не тому, що були, в російській аналогії, «західниками», а тому, що були «українцями»!), — і навіть Панасу Мирному або Нечуєві-Левицькому (про якого юна Лариса Косач писала дядькові: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно» [10, 113]) не спало б на думку вбачати в Чіпці та Кайдашах носіїв неприступної інтеліґентові «вищої мудрости» та по-пастернаківському їх «боготворити»[901]. А от «на виході» поміченого С. Павличко процесу — на середину XX ст. — наші шістдесятники вже були твердо переконані, що «народ» — «святий», і від своїх російських колег відрізнялися, de facto, лише мовою. «Народ? При чем же тут народ?» — дивувався А. Твардовський, марно шукаючи винуватців сталінського терору («За далью — даль»); «А хтось вітав — і фюрерів, і дуче… / І все-таки, при чому тут народ?», — луною вторувала йому вслід Ліна Костенко («Здивована пісенька»), — і жодне при тому не лицемірило: «народ»