Читати книгу - "Інформатор"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За лічені дні після проведених арештів і обшуків ця історія заполонила перші шпальти газет у Флориді та південно-східній частині всієї країни. Репортери збігалися звідусіль, намагалися щось вивідати, шукали нові подробиці, полювали на сенсації. Зачинені ворота «Ключа до скарбів» стали їх улюбленим місцем для зйомок сюжетів. Журналісти отаборилися на під’їзній алеї до будинку Верни, а коли їх змусили піти звідти, просто перемістилися на протилежний бік вулиці й заблокували рух транспорту. Після того як двох із них заарештували і стало зрозуміло, що Верні нічого сказати, репортери втратили до неї інтерес і роз’їхались. Прокурор Пола Гелловей щодня проводила брифінги, на яких вже, практично, не можна було почути нічого нового. Еллі Пачеко, офіційний спікер ФБР, відмовився щось коментувати. Кілька днів оператори знімали з вулиці будинок Макдовер у Стерлінгу та інтер’єр судової зали в окрузі Брансвік. Фотографи зробили кілька знімків зачиненого офісу Філліс Тебен і юридичної фірми в Білоксі. Та поступово ця історія перейшла із першої шпальти на другу сторінку.
Основна увага дісталась ФБР та офісу прокурора, а до Ради з судових правопорушень ніхто інтересу не виявляв. Маленька агенція пережила цей шторм, майже не привернувши до себе уваги. Часом Лейсі та Гейсмеру телефонували якісь репортери, але вони їх просто ігнорували. Як і решта громадян, вони стежили за перебігом подій, читаючи пресу та дивлячись новини, і дивувалися, скільки дезінформації поширюють ЗМІ. Для РСП справа була закрита. Головний злочинець сидів у в’язниці, чекаючи на покарання.
Рухатися далі було складно, особливо для Лейсі. Дівчина була емоційно пов’язана з цією справою, і їй було важко просто забути все і зайнятись іншим розслідуванням. Найгучніша справа за весь час її роботи в РСП завершена, але вона ще довгі місяці не виходитиме у неї з голови. Лейсі з Пачеко проводили багато часу разом і не могли говорити ні про що інше.
Через два тижні після арешту Макдовер і банди Дюбоса Лейсі поверталася додому після робочого дня. Вона саме виходила з автівки, коли побачила чоловіка, що сидів біля її дверей. Вочевидь, він її чекав. Лейсі зателефонувала Саймону, сусіду, і попросила глянути, хто там. Коли дівчина підійшла до своєї квартири, Саймон теж вийшов, щоб допомогти в разі необхідності.
На чоловікові були футболка поло і шорти кольору хакі, кепка насунута на чоло так, що майже прикривала його очі. Коротке волосся пофарбоване в чорний, як смола колір. Коли Лейсі наблизилась, чоловік усміхнувся і сказав:
— Ну, привіт!
То був Грег Маєрс.
Дівчина помахала Саймону, мовляв, усе гаразд, і вони зайшли у квартиру. Як тільки двері за нею зачинилися, Лейсі сказала:
— Я думала, ти мертвий.
Маєрс розсміявся й відповів:
— Я майже мертвий. І я випив би пива.
— Вип’ємо разом.
Взявши по пляшці пива, вони вмостилися за столом у кухні. Першою заговорила Лейсі:
— Гадаю, з Карлітою ти не бачився.
Грег знову розсміявся й відповів:
— Провів минулу ніч із нею. Вона в порядку. Дякую, що врятувала її.
— Дякуєш? Перестань, Маєрс, і розповідай.
— Що ти хочеш знати?
— Усе. Чому ти зникнув?
— Це довга історія.
— Я розумію, тож починай.
Маєрс був не проти поговорити і пролити світло на ті події. Він зробив довгий ковток із пляшки, витер рота долонею — незграбний жест, який Лейсі вже бачила, — і почав:
— Чому я зникнув? Причин було дві. По-перше, таким був мій план Б від самого початку. Я знав, що ФБР не захоче втручатися, і, як з’ясувалося, мав рацію. Якщо ж я зникну, тоді всі подумають, що Дюбос таки знайшов мене. Ще одне вбивство, моє, змусить ФБР іще раз усе зважити. Я не хотів, щоб федерали брали в цьому участь, але ми, усі ми, невдовзі зрозуміли, що без них ніяк. Я ж не помилився, хіба ні?
— Швидше за все, твоє зникнення, поза сумнівом, зацікавило їх, але на рішення не вплинуло.
— А що вплинуло?
— ДНК. У нас були зразки крові з місця аварії, які привели нас до водія вантажівки. Як тільки його особу було встановлено, у ФБР зрозуміли, що справу можна розкрити. Ці люди відчули, що справа буде гучною, і прибігли, розмахуючи зброєю. Це я кажу образно, звісно.
— Як ви дістали зразок крові?
— Розкажу потім. Ти сказав, що зникнути тебе спонукали дві причини.
— Так, і друга значно важливіша, ніж перша. Одного ранку я був на човні у Кі-Ларго, нікого не зачіпав, возився із двигуном, аж тут у мене в кишені завібрував телефон. Я дістав його, сказав «привіт» чи щось таке, і почув у відповідь: «Маєрс?» Спершу я подумав, що це Кулі, але потім засумнівався. Тоді я поклав слухавку і подзвонив Кулі з іншого телефону. Але він, як сам сказав, не намагався до мене додзвонитися. Я здогадався, що хтось підбирається до мене, і цей хтось — Бонн Дюбос. Тож я спустився вниз, видалив усе зайве на ноутбуку, набив кишені готівкою і сказав Карліті, що йду на берег купити трохи льоду. Прогулюючись берегом десь із півгодини, я пильно стежив за усім навколо, і врешті мені пощастило знайти місцевого хлопця, який погодився за плату відвезти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інформатор», після закриття браузера.