Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

звалив його з ніг, скрутив руки і потягнув до ліжка.

— Та відпустіть ви, — заскавулів нечеканий гість, путаючись в довгій мантії.

— Ось як все розповіси — так і відпущу, — погрозливо мовив Нік і заштовхнув монаха на ліжко.

— Оце ваша вдячність за теплу зустріч?

— А звідкіль мені знати, що ти хазяїн, а не злодій і чому не прийшов удень, як всі чесні люди, а підкрався серед ночі?

— Ми орден Нічна Варта, — винувато тараторив монах, намагаючись вирватись з міцних Нікових обіймів, — Ми не спимо вночі. Мене просили покликати вас до настоятеля. Аби я знав, що ви мене так почастуєте — ні за що не пішов би.

Нік підозріло оглянув монаха, зрештою змилостивився і відпустив його.

Монах потер забиті коліна, ображено бликнув на Ніка:

— Настоятель чекає на вас у залі. Вдягайтесь і ходімо. Але я попереду вас не піду. Ще знову стусанів надаєте.

…Настоятель ордену Нічна Варта сидів у темній залі у позі напівбога.

— Вітаю, мандрівнику, — мовив він. — Чи до вподоби тобі у нашому Храмі?

— Йому то до вподоби, — буркнув монах, що приплівся слідом за Ніком. — А от мені… дісталося.

— Наше завдання — давати прихисток усім подорожнім, — мовив настоятель, — Тим паче, що знаходимось ми на самих задвірках світу, тому гості у нас нечасті. Якщо ми видались тобі непривітними, то це лише через відсутність досвіду.

Нік заперечно похитав головою:

— Все було добре, настоятелю. Вибачте мою настороженість.

— Що ж, — мовив монах. — Ми не запитуємо гостей куди і чого вони прямують, а лише даємо благословення, — наставник освятив Ніка замислуватим жестом.

Нік поклонився.

— Не знаю чи зрозумів ти хто ми. — витримав паузу настоятель, — Ми престоли. Ера Овна остання перед священною брамою. Звідси — лише одна дорога. Не так багато пішло нею, та ніхто не повернувся. Але не поспішай, можеш лишатися тут скільки завгодно.

Нік ще раз поклонився. Хотів було сказати, що не він вирішує, коли вирушати в путь, але не встиг. Світ заколивався перед очима, все довкола згасло, а потім спалахнуло з новою силою.

…

Над дерев’яною брамою палахкотіла табличка з літерами, на ній кров’ю було написано: «Ласкаво просимо до Електронного Раю», трохи нижче виднівся підпис, зроблений ручкою з синім чорнилом — «Ера Тільця».

«Ера Тільця? — майнуло у підсвідомості, — оце так несподіванка. Я то гадав, що рай поза усіма ерами і саме тут знаходиться головний комп’ютер… А про те, що сюди вільний доступ — і помислити не міг.

Вільний доступ в Едем, про який всі мріють, і майже ніхто не втрапляє за життя? Чудеса! Може мені все це сниться?»

Не так Нік уявляв собі це місце, не так про нього писалося у священних текстах. Та хіба подив міг затримати його?

Він, носій Сувою, вже добре знав, що читати треба між рядками, тому то не здивувався, коли з’ясувалося, що ніяка стежка — ні вузька ні широка — не веде в Едем, ані тоді коли зрозумів, що брама давно не охороняються, ні тоді коли знайшов на піску сліди босоногих.

Пісок був вологий, мабуть в раю недавно пройшов дощ і відбитки ніг були чіткими — правильні людські ступні з п’яткою і п’ятьма пальцями — одним великим і чотирма меншими. Одні відбитки простували в рай, інші — повертали назад і вели аж за кущі, де й зникали в рідкій траві. Отже, нещодавно хтось у фізичному тілі приходив у священний сад і спокійнісінько повернувся назад. Можливо навіть нацупив плодів з чарівних яблунь і зараз десь тихенько їх наминає. Нік озирнувся довкола, чи нема нікого поряд, чи ніхто не стежить за ним. Але не помітив ні душі.

Зітхнув. Цього він не чекав; коли думав про рай, то був певен, що туди не проникнути без сутички із блискучим Херувимом. А виявилося — Едем зовсім не охороняється.

А що, як це пастка? Варто зайти і опинишся під тотальним контролем якоїсь хитромудрої автоматики, яка паралізує волю і розум? А може з цим електронним Раєм все значно простіше і розповіді про його неприступність написані дише для того, щоб нікому й на думку не спало його шукати.

Обережно Нік підступився до дерев’яних воріт, нашвидкуруч зроблених з нерівних дошок, оглянув два диска, що стояли обабіч священної брами, зрештою наважився перетнути уявну межу. Ніхто не став йому на заваді. Потойбічний світ не зник і в Раю все лишилося на своїх місцях.

Мандрівник обережно рушив вперед, увійшов у занедбаний сад з нестриженою травою і безліччю рослин, озирнувся довкола. З-поміж інших дерев найбільше виділялося одне — з невеличкими золотистими яблуками, зовні подібними на Сувій.

«Воно, — майнуло в голові у Ніка, — Те саме, яке свого часу скуштували Адам з Євою. І як же його плоди подібні до мого Сувою! Можливо і інформація в них однакова?»

Нік роззирнувся довкола. Яке з решти дерев — Дерево Життя не здогадаєшся…

Він довго блукав запущеним садом, однак ніхто не потрапляв йому на очі.

«Невже ніхто в жодній з ер так і не заслужив Раю? — думав він. — Дивина».

Зрештою мандрівник набрів на ефірну істоту з крилами, яка цілком могла бути мешканцем Раю.

Істота в окулярах з товстими скельцями сиділа під грушею і читала електронну книгу. Побачивши відвідувача, неабияк зраділа, підвелась, застрибала і привітно заусміхалась.

— Перший гість за скільки-то століть! Хвала небесам! Мабуть стомився з дороги, може чогось бажаєш? О, я забув представитись — Херувим Єфросиній, наглядач Раю.

Нік остовпіло дивився на Херувима. Херувим на Ніка. Обоє мовчали.