Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

захисту не на підставі писаного закону, а на основі соціалістично-революційної правосвідомості трудящих, на ґрунті їхнього пролетарського ставлення до життя, революційного чуття і тих загальних для всього класу положень, що визначали загалом усю тогочасну боротьбу трудящих. Робітники та селяни, які не були обізнані з юридичними тонкощами й теорією права, але усвідомлювали необхідність захисту інтересів трудящих і боротьби за радянську владу, творили свою справу під перехресним вогнем нападок і насмішок, знущання і зловорожості з боку всієї буржуазії та кваліфікованих юристів буржуазного права. У судових вироках періоду громадянської війни знайшли відбиття, дозріли і сформувалися нове радянське право, нова кримінальна політика[771].

Зауважимо, що на тлі активної діяльності надзвичайних органів, в умовах загального правового нігілізму далеко не одразу прийшло розуміння тієї ролі, яку мають відігравати народні суди. Наперед висувалися завдання класової боротьби. Як зазначав В. І. Ленін в листі до Д. І. Курського від 17 травня 1922 р., «суд повинен не усунути терор; обіцяти це було б самообманом або обманом, а обґрунтувати і узаконити його принципово, ясно, без фальші і без прикрас»[772].

Поступово відбувалось і осмислення творчої та виховної ролі правосуддя. Лідер більшовиків ще у березні 1918 р. зазначав: «Новий суд потрібний був, насамперед, для боротьби проти експлуататорів, які намагаються відновити своє панування чи відстоювати свої привілеї або потай протягти, обманом дістати ту чи іншу частинку цих привілеїв. Але, крім того, на суди, якщо вони організовані дійсно на принципі радянських установ, лягає інше, ще важливіше завдання. Це — завдання забезпечити суворе проведення дисципліни і самодисципліни трудящих»[773].

Що ж до розуміння судової влади у перші пожовтневі роки, то власне цей термін хоча й уживався, але дуже рідко. При цьому ідея поділу державної влади відкидалася більшовиками зовсім, оскільки вважалося, що її декларування — це чергова спроба панівної верстви обманути трудящих і приховати за гарним юридичним фасадом експлуататорську сутність своєї влади, якою буржуазія ні з ким не ділиться. На противагу висувалася теза про поєднання законодавства й управління, яка послідовно реалізовувалась у радянській дійсності через надання не лише законотворчих, а й законодавчих повноважень уряду, а певний час — навіть і окремим відомствам. Радянські судові органи теж не відособлялися від державного апарату і аж ніяк не мусили контролювати інші владні структури. Їхнє призначення полягало насамперед у тому, щоби своїми специфічними засобами здійснювати спільні для всіх органів влади завдання диктатури пролетаріату. Державні органи загальної компетенції (уряд, Ради та їхні виконавчі структури) визначали дислокацію судових установ і формували їхній кадровий склад. Це цілком узгоджувалося з положеннями ст. 5 Конституції УСРР 1919 р.: «Влада трудящих мас на території Української Соціалістичної Радянської Республіки здійснюється Радами Робітничих, Селянських, Червоноармійських Депутатів і іншими органами влади за вибором Рад»[774].

Безпосередньо керували судами та революційними трибуналами центральні й місцеві органи юстиції, які зі зростанням їхнього авторитету послідовно намагалися завадити втручанню інших відомств у сферу своєї виключної компетенції. Втім, у 1917–1921 рр. було й чимало органів із судовими функціями за межами сфери відання наркомату юстиції. «Судова влада» дедалі більше ставала фікцією і з огляду на послідовне посилення контролю за судовими установами та прямого, хоча й не зовсім гласного, керівництва ними з боку компартійних органів.

Про те, як конкретно розбудовувалася система судових органів Радянської України, є чимало спеціальних досліджень. Зокрема, історія правоохоронних (каральних) органів УСРР та й загалом історичний період 1917–1920 рр. були традиційним предметом дослідження радянських істориків права «харківської школи», передусім А. Й. Рогожина[775] та його учнів. Значне місце приділено цьому періоду в загальних працях з історії суду Радянської України М. П. Діденка[776], Д. С. Сусла[777] і деяких інших авторів