Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

озерця. Нажахано спостерігаючи, я згадала видіння «Виклику» та її потрясіння, її жах, коли вона дізналася, що замурована в камені. Річ була не просто в тому, що вона була безсмертною, якщо її не вбити. Вона взагалі не знала, як помирати.

Саркан підхопив із дна струмка пригорщу піску та гальки й кинув їх на неї, вигукнувши заклинання збільшення; летячи крізь повітря, вони роздулися, перетворилися на брили. Вони врізалися в неї, і від її тіла, наче від вогню, у який тицяють кочергою, здійнялися потужні хвилі іскор, але вона й тоді не посипалася попелом. Вона горіла й далі, не знищена. Вона йшла далі. Вона кинулася навкарачки у ставок, і довкола неї зашипіла, здіймаючись хмарами, пара.

Вузький струмок раптом швидше побіг камінням, неначе знав, що озерцю необхідне поповнення. Вона все одно сяяла навіть під прозорою дзюркотливою водою; глибоко всередині неї виблискувало вогнесерце, не даючи себе загасити. Вона піднесла до рота обома руками пригорщу води. Більша частина води википіла з її обпаленої шкіри. Потім вона схопила одну з брил, якими кинувся в неї Саркан, і, дивно крутнувши та смикнувши чарами, видовбала з нього середину, роблячи собі миску для пиття.

— Зі мною, разом, — гукнув до мене Саркан. — Тримай на ній вогонь!

Я злякалася; я була загіпнотизована, дивлячись, як вона водночас живе й горить. Я взяла його за руку.

— Полжит моллін, полжит тало, — наспівував він, і я заспівала про вогнище, про обережне дмухання на вогник. Палахкотюче коріння за королевою Пущі затріскотіло знову, а вогонь усередині неї засяяв по-новому. Вона з лютим криком підняла голову від миски. Її очі були чорними спорожнілими ямами, що сяяли вогнем.

Виткі рослини виросли із дна річки та огорнули, закрутившись, наші ноги. Боса, я зуміла вирватися від них, але вони вчепилися в шнурівки Сарканових черевиків, і він упав у воду. Інші лози негайно полізли його руками, тягнучись до горла. Я швидко опустила руки, схопилася за них і промовила:

— Аракра, — тоді уздовж них пробігли зелені люті іскри, що змусили їх утекти; мені самій защипало пальці. Він вимовив швидке замовляння та звільнився, лишивши черевики ув’язненими у воді, і ми незграбно видерлися на берег.

Довкола нас заворушилися серцедерева; вони тремтіли й хиталися з шурхітливим шепотом у спільному стражданні. Королева Пущі відвернулася від нас. Вона досі пила з миски, але не лише пила, а ще й вихлюпувала воду на палахкотюче коріння височезного серцедерева — намагалася загасити вогонь. Вода Веретена мало-помалу гасила полум’я в ній; її ноги, що стояли глибоко в озерці, уже перетворилися на твердий почорнілий попіл і більше не горіли.

— Дерево, — хрипко промовив Саркан, підіймаючись із берега; його горлянка була оперезана жалючими червоними слідами, схожими на намисто з тернин. — Вона намагається його захистити.

Я встала на березі та підняла очі; вечоріло, і повітря було важким і вологим.

— Калмоз, — звернулася я до неба; почали збиратися докупи хмари.

— Калмоз, — почалася мжичка, що била краплями по воді, а Саркан різко сказав: — Ми не намагаємося його загасити…

— Калмоз! — скрикнула я та підняла руки, а тоді витягнула з неба блискавку.

Цього разу я знала, що станеться, та це не означало, що я була до цього готова: до цього неможливо було бути готовою. Блискавка знову вкрала світ, настала та єдина жахлива мить сліпої білої тиші довкола мене, а потім вона відскочила від мене, бахкаючи громом, і вдарила в могутнє серцедерево, розколовши його ударом посередині.

Його сила дико відкинула мене назад так, що я закрутилась; я до половини врізалася, приголомшена, у дно струмка, що тік, і моя щока притиснулася до гальки й трави, а наді мною загойдалися важкі від золотого листя гілки. Я була осоловіла, приголомшена й спустошена. Світ дивно затих, але навіть крізь це схоже на вовну заглушування я чула, як здіймається жахливий вереск жаху та люті. Я спромоглася підняти голову тремтячими руками. Серцедерево палало, усе його листя було у полум’ї, весь стовбур почорнів; блискавиця влучила в одну з величезних розсох унизу стовбура, і тріщала майже чверть дерева.

Королева Пущі кричала. Вона ніби несвідомо поклала руки на дерево, намагаючись відсунути розколоту кінцівку, та вона все одно палала; там, де вона торкнулася кори, кора запалала знову. Вона прибрала руки. Із землі вирвалися пагінці плюща та видерлися стовбуром серцедерева, крутячись довкола нього та намагаючись зберегти його цілісність. Вона повернулася й пішла на мене через озерце; її обличчя перекосило від люті. Я, трусячись, спробувала позадкувати навкарачки, бо зрозуміла, що це не спрацювало. Сама вона не дістала смертельної рани, хоча її й дістало дерево. Серцедерево не було каналом до її життя.

Блискавка відкинула Саркана назад між дерев; він, хитаючись, вийшов із них (одяг у нього був обпалений і почорнів від диму) і показав на струмок.

— Кердул форінґан, — промовив він; голос у нього хрипів дзижчанням шершнів, але заледве досягав моїх вух. І струмок затремтів. — Туал, кердул… — і берег річки обвалився, розкришившись. Струмок невпевнено, повільно повернувся та потік новим руслом, відходячи від озерця та від охопленого вогнем дерева. Вода, що залишилася в озерці, почала здійматися гарячими згустками пари.

Королева Пущі кинулася на нього. Вона витягнула вперед руки, і з води вирвалося ще більше рослин. Вона схопилася за вершечки лоз у себе в руках і потягнула їх угору, а тоді пожбурила їх на Саркана. Летячи крізь повітря, лози росли та набухали, а тоді вони різко обвилися довкола нього, довкола його рук і ніг, потовщуючись; вони звалили його на землю. Я спробувала підвестися. Руки мені щипало, мій ніс був повен диму. Але вона, справжнісінька жива вуглина (її тіло досі щільно огортали переплетені струмені диму та імли), підійшла до мене надто швидко. Вона схопила мене, а я закричала. Я відчула запах — то смажилася моя плоть, чорніючи там, де вона взяла мене за руки.

Вона зірвала мене з ніг. Я не бачила та не могла думати про біль. Моя сорочка тліла, а рукави палали й спадали в мене з рук перед її скрученими пальцями. Повітря довкола неї було жарким, наче в пічці, та мерехтіло, наче вода. Я відвернула від неї обличчя, щоб перевести дух. Прямуючи до розколотого дерева, вона потягнула мене за собою, через озерце, на почорніле згарище, що лишилося від кургану, на якому вона спочивала.

Тоді я здогадалася, що вона збиралася зі мною зробити, і я закричала й почала борюкатися з нею попри біль. Її хватка була нездоланною. Я копала її голими ногами, обпалюючи їх; я сліпо сягнула по чари та прокричала половину заклинання, та вона струсонула мене з такою люттю, що мої зуби зімкнулися на ньому в моїх вустах. Вона оточувала мене палаючою вуглинкою; вогонь був повсюди. Я спробувала вхопити її, відірватися від неї. Мені здавалося, що краще померти у вогні. Я не хотіла знати,