Читати книгу - "Коло смерті"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 119 120 121 ... 123
Перейти на сторінку:
Я так злякалася, Мікаелю.

— Знаю. Я також злякався. Я так боявся, що гадав, ніколи не змушу себе увійти до кімнати, де були ви обоє.

Сюнне глянула на мене.

— Господи, який у тебе вигляд, Мікаелю! Як ти почуваєшся?

— Кров цабенить уже менше, та, мабуть, щось там, у головешці, таки зламалося, — я підніс руку до вилиці, але подумав, що ліпше її не чіпати. — Та й болить уже не так сильно. Може, більше від холоду…


Ми мовчки сиділи поруч, кожен занурений у свої спогади, свій страх і біль. За якийсь час я помітив у морі червоні й зелені світляки, згодом у сутіні, що дедалі більше гусла, з'явилися обриси яхти.

— Іронія долі, — озвалася Сюнне. — Ульв Ґарман і Ґюннар Скейє мали рацію, попри все…

— Ні, не мали рації, — заперечив я. — Вони не мали права чинити так, як вчинили. Ніхто не має такого права.

— Я не про те.

— Я знаю, що ти подумала про інше. І все ж ти помиляєшся. У кримінальному судочинстві не йдеться про вину чи невинуватість. Не може про це йтися. Це справа Бога. Тут мова ведеться про докази і ні про що інше. Або докази вагомі для винесення вироку, або ж ні.

— Але…

— Не існує жодних «але». Якось я сказав Ґарманові, що всі ми гравці в одній грі. Буває, виграємо, буває, програємо, та єдине, що має значення, — гра за правилами. Не шахрувати! Оце й усе, Сюнне.

— Можливо…

Від непорушного сидіння стало холодно, і ми рушили на причал чекати Франка. За спиною почулося швидке талапання лап. Я озирнувся. Нарешті я згадав, як звуть собаку, і потрактував це за добрий знак.

— Ходи сюди, Фальку! Ходи! Тобі ліпше піти з нами. Тут тобі більше нічого робити.

Я відчув доторк холодного носа, а тоді теплий, живий подих на своїй долоні.

Епілог

Від кожного дзвінка в двері вона ціпеніла від страху. Так відбувалося щоразу. Навіть коли чекала гостей і заздалегідь була готова до деренчання дзвоника, не вміла стримати хвилі паніки, яка сковувала все тіло.

— Опануй себе, Ґерд, — бурмотіла сама до себе. — Треба позбуватися цього безглуздого переляку.

Але вона знала, що не позбудеться. Ішлося не про самовладання, не про розсудливу, раціональну поведінку. Той напад щось зруйнував у ній, і вона й гадки не мала, коли її єство знову полагодиться. Ланцюжок на дверях встановила новий, значно міцніший, ніж зазвичай ставлять. Представник фірми гарантував, що він витримає будь-який натиск ззовні. Вічко в дверях також нове, і, хоч лінза спотворювала обличчя відвідувача, вона відразу його впізнала. То був адвокат. Той, що його поліція підозрювала в нападі на неї. Вона мимоволі прихилилася до дверей. Від нового нападу страху затремтіла, їй підігнулися ноги. Але вона закусила уста. Його ж виправдали! Про його невинуватість писали в усіх газетах. Правду кажучи, Ґерд так до пуття й не збагнула, що трапилося і чому. Їй достатньо було знати, що злочинця вже немає і він більше ніколи не загрожуватиме їй.

— Опануй себе, Ґерд, — мовила сама до себе ще раз, відчиняючи двері на шпарку й визираючи з-поза ланцюжка.

— Ґерд Ґарсгол? — запитав чоловік. — Доброго дня. Я — Мікаель Бренне. Ви, напевно, мене пригадуєте з суду.

— Чого вам треба? — запитала вона, і миттю відчуття нечистого сумління шпигнуло її. Суворий, стриманий тон був їй невластивий. Не її то був тон. Нерви диктували їй поведінку.

— Даруйте, якщо завадив… Можна увійти? — а коли вона не відразу відповіла, додав: — Вам не треба мене боятися. Ви ж, мабуть, уже знаєте, що до нападу на вас я непричетний?

Він стояв, чекаючи. У руках тримав пластикову торбинку. Він мав карі, трохи сумовиті очі, і їй раптом стало його шкода. Він зовсім не скидався на небезпечного злочинця, а радше на трохи невпевнену в собі, розгублену людину. Ґерд причинила двері, а тоді гостинно відчинила їх.

— Заходьте, будь ласка, — запросила вона.


Вона виставила на стіл свою найліпшу порцеляну. Він сидів на канапі, дмухаючи на гарячу каву, перш ніж пригубити філіжанку.

— Ой, як пече! — мовив він. — Ліпше трохи зачекати. Я, тим часом, скуштую печива.

Він вибрав собі одне, усміхнувся до неї, поклав печиво до рота. Вона розглядала його. Чоловікові десь добре за сорок, а може, й ближче до п'ятдесяти. Кучеряве волосся колись було темним, а тепер геть посивіло. Аж ніяк не красень, подумала вона. Надто довгий гострий ніс, надто глибоко посаджені очі, надто схудле обличчя з запалими щоками і глибокими складками навколо рота. Але це було обличчя з характером, коли він усміхався, воно набувало хлопчачого шарму, який дуже приваблює деяких жінок. А ще він мав гарні руки з довгими, чутливими пальцями. Однак худий. Надто худий.

1 ... 119 120 121 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коло смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коло смерті"