Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

йди до хати, або з хати, тільки зачиняй двері, — не роздивившись як слід, вигукнув Андрій Лепеха.

— Андрію! — ледь видавив із себе Сімянців.

За хвилину він вже потонув у обіймах товаришів. У грудях розливалося тепло радості… Злива питань впала на «поворотця з большевицького полону». Почув і він — як розшукували його у різних шпиталях, як знайшли в Тирасполі, але лікар заборонив забирати — бо стан його був критичний.

Скоро всі звернули увагу на вбоге вбрання друга. Сміх змінювався «співчуттям-здивуванням».

— Оце так шапка! З якого опудала ти її зняв?

— А чоботи! Так зовсім гусарські, тільки їм треба інші передки та халяви.

— А шинеля! Циган і влітку би в ній змерз.

— А пояс! Добрий християнин рахував би за образу честі, коли б на такому хотіли його повісити…

Кожен дотеп і вибух сміху супроводжувався стягуванням із Валентина тієї чи іншої частини одягу. Врешті він лишився зовсім голий, лише шапкою прикривався, як фіговим листком.

Тепер почався процес одягання. Він затягнувся, бо з сусідніх хат вже бігли інші козаки і несли одяг, чоботи, шапки… Тож мусив знову скидати Валентин те, що одягнув був, і вбиратися у новіше…

А о третій годині ночі сотня рушила в похід. Підвели коника і до Валентина, але не Ерота… Це була нещасна шкапа, яка не знала, що таке галоп чи рись, вона могла рухатись лише кроком.

«Хоч все і бадьорилось, та десь там, глибоко (в душі) кожен відчував трагічну нашу безвихідність, виявляючи її іноді гірким жартом», — цією фразою закінчив «Спогади богданівця» Валентин Сімянців.

Зимовий похід

Наприкінці листопада 1919 року рештки Армії УНР докотилися до «трикутника смерті» (Любар — Чортория — Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями — Красною, Добровольчою та польською.

Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала. «Ще сьогодні найпочесніше ім’я вояка української армії — завтра ніщо», — писав у своїх споминах «В Зимовому поході» Валентин Сімянців.

Головний отаман вже не вірив у колективне самозбереження, тож звільнив вояків від присяги. Було віддано наказ нищити зброю. І козаки мусили зносити на купи рушниці. Зі зброєю прощалися по-різному: одні рушниці були вичищені та змащені, інші — понищені (щоб ворог не скористався). «Ремені всі познімані — дорогий матеріял у той час». Витягувалися замки із гармат, які вже ніколи не завдадуть ворогам смертельного удару.

Безнадія і депресія добивала хворе і знеможене козацтво… А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців… Говорили, що Божко та Данченко вже не визнають Головного отамана.

І раптом — «хто хоче, може залишитись в армії». Це був «блиск віри» — і за якусь мить любарська трагедія стала «виходом до слави». «Знову Батьківщина нас потребує, знову ми — вояки, знову ми — люди, — такий витворився загальний настрій. — …Знову серце повне надій, а з ними — віри в нашу правду», віри в перемогу.

«Хто не чується на силі, може залишити лави», — кажуть козакам старшини. «З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце», — звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко. «Радісне «Слава» виливає обітницю-присягу», — описував побачене і почуте Валентин.

6 грудня 1919 року вояки рушили в невідоме, але таке обнадійливе майбутнє… Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців… Йшли вперто — попри крижаний зустрічний вітер. Валентина вперед штовхала надія, що армія вийде на Лівобережжя, а там вже й до Слобожанщини недалеко.

1 січня 1920 року, після трьохгодинного бою, українські частини зайняли Умань. Населення з надзвичайним ентузіазмом зустрічало наші війська. Телеграфний дріт виявився неушкодженим. Вислали телеграму «Всім, всім, всім» — про те, що українська армія під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка «розбила Добрармію, яка в паніці, не витримуючи бою, утікає до Одеси».

В Умані козаки та коні нарешті спочили. Та о 4-й годині ранку 11 січня через необачність командира 6-го загону Запорозької дивізії Івана Литвиненка українську залогу обеззброїли волохівці, які непомітно увійшли до міста. Богданівцям поталанило — їхню частину волохівці не встигли виявити, і зброя лишилась у козацьких руках.

Невдовзі командування приєднало богданівців до Другого кінного полку Івана Литвиненка, а згодом — до Першого кінного Чорних запорожців полку — найславетнішої частини української армії. Всі козаки полку страшенно любили свого командира Петра Дяченка. «Підносили його просто до небес: перший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного козака знає що сказати. Знав у своєму полку кожного козака і коня. І всюди, куди не прийде, його вітають із радістю. Піхота цілої армії радіє, як побачить Чорних, — бо то прийшла «амба» большевикам». Та хоч і стали богданівці чорними запорожцями, все ж не забували, що лишаються богданівцями…

Ось вже позаду Поділля з його кам’яними огорожами довкола хат… Полк Чорних запорожців мандрує Південною Київщиною. Київські села здивували Сімянціва високою національною свідомістю та патріотизмом. В одному селі зупинилися на спочинок. Господар приніс свіжої соломи і розстелив на долівці. Сімянців перший упорався з конем і поспішив розлягтися «на отій розкішній постелі з пахучої соломи». Лежав він і розглядав хату. «Ікони в рушниках, прикрашені зіллям і засушеними квітами. Між вікнами також прикрашений портрет Тараса Шевченка. Чистеньке таке все». На вікнах — фіранки.

Раптом під лавою Валентин зауважив якісь довгасті згортки. В хаті нікого не було, і він розгорнув їх. А там були рушниці. До того ж заладовані. Богданівець насторожився. Хто ж цей господар? Друг чи ворог? Ззовні ніби добрий чоловік, «але хто знає, що скриває в собі». Про всяк випадок Валентин розладував рушниці й загорнув знову. Потім звернув увагу на папірець, прип’ятий до лутки вікна. Це був друкований на машинці список прізвищ людей: чотового, підстаршин і близько 30 козаків…

Ось вже й вечеря парує на столі. Першу чарку, як годиться, випили за господиню. А другу…

— А тепер вип’ємо за пана чотового! — несподівано виголосив Валентин. І