Читати книгу - "Єретики Дюни"

хвилі екстатичних спазмів. Вона відчула його негайну відповідь і сильний удар сім’явиверження. Це підсилило її відгук. Екстатичні пульсації судом у її піхві виривалися назовні… назовні… назовні. Екстаз оволодів усіма її чуттями. Побачила вибух білого сяйва в себе під повіками. Кожен мускул здригався від екстазу, якого вона досі собі не уявляла. Навіть не думала, що така насолода можлива.

Хвилі знову покотилися навсібіч, вириваючись назовні.

Знову й знову.

Вона втратила лік повторенням.

Коли Дункан зойкнув, зойкнула й вона, хвилі знову попливли назовні.

І знову…

Зникло відчуття часу та простору, зосталося лише це занурення в невпинну насолоду.

Вона хотіла, щоб це тривало вічно, і хотіла, щоб це припинилося. Таке не має відбуватися з жінкою! Всечесна Матрона не повинна такого переживати. Це були відчуття, які мали керувати чоловіками.

Дункан виринув із прищепленої йому схеми реакцій. Мав зробити ще щось. Не пам’ятав, що саме.

Люцілла?

Уявив, як вона лежить перед ним мертва. Але ж ця жінка не була Люціллою, це була… це була Мурбелла.

У нього зосталося вкрай мало сил. Відірвався від Мурбелли, спробував підвестися, зумів стати навколішки. Руки дрижали від незрозумілого хвилювання.

Мурбелла намагалася відштовхнути Дункана від себе, але його там не було. Розплющила очі.

Дункан стояв над нею на колінах. Вона гадки не мала, скільки часу минуло. Шукала в собі енергії, щоб сісти, але не змогла. Поволі повертався здоровий глузд.

Глянула Дунканові в очі, знаючи тепер, ким мусить бути цей мужчина. Мужчина? Тільки юнак. Але він робив таке… таке… Усіх Всечесних Матрон було попереджено: існує гхола, якого тлейлаксу озброїли забороненими вміннями. Цього гхолу слід убити!

До її м’язів приплив невеликий струмочок енергії. Вона припіднялася на ліктях. Переводячи подих, спробувала відкотитися від нього і знову впала на м’яку поверхню.

На Святу Скелю Дура! Цього самця не можна зоставити живим! Він був гхолою і міг робити речі, дозволені лише Всечесним Матронам. Хотіла його вдарити, а водночас хотіла знову притягти до свого тіла. Екстаз! Знала: зробить усе, про що він у цю мить її попросить. Вона зробить це для нього.

«Ні! Я мушу його вбити!»

Вона ще раз припіднялася на ліктях і з цієї позиції зуміла сісти. Її затуманений погляд перетнув вікно, дістався туди, де вона зачинила Велику Всечесну Матрону й провідника. Обличчя чоловіка залляв рум’янець. Лице Великої Всечесної Матрони було так само непорушним, як сама Скеля Дура.

«Як вона може просто так стояти, побачивши це? Велика Всечесна Матрона мусить убити цього гхолу!»

Мурбелла кивнула жінці за пласклом, хитнулася до зачинених дверей поруч із ліжком. Насилу зуміла відімкнути двері, тоді знову впала на постіль. Її очі вп’ялися в юнака, що стояв навколішках. На його тілі виблискував піт. На його любому тілі…

Ні!

Відчай зіштовхнув її на підлогу. Впала на коліна, а тоді, більше силою волі, ніж м’язів, підвелася. Енергія поверталася, але ноги її дрижали, коли вона намагалася обійти ліжко.

«Зроблю це сама, не задумуючись. Мушу це зробити».

Її тіло погойдувалося з боку в бік. Спробувала заспокоїтися. Замахнулася, завдаючи удару йому в шию. Вивчила цей удар під час довгих тренувань. Він розтрощив би йому горлянку. Жертва померла б від задухи.

Дункан легко ухилився від удару, але був повільним… повільним…

Мурбелла ледь не впала поруч із ним, та її втримали руки Великої Всечесної Матрони.

— Убий його, — простогнала Мурбелла. — Це перед ним нас застерігали. Це він!

Мурбелла відчула долоні на своїй шиї, пальці сильно натисли на нервові вузли за вухами.

Останнім, що почула Мурбелла, перш ніж знепритомніти, були слова Великої Всечесної Матрони:

— Ми нікого не вб’ємо. Цей гхола летить на Ракіс.

***

Найнебезпечніша потенційна конкуренція для будь-якого організму походить від особин його власного виду. Вид споживає згідно з потребами. Зростання обмежене тією потребою, засоби задоволення якої наявні в найменшій кількості. Найменш сприятлива умова контролює темп зростання. (Закон Мінімуму)

З «Уроків Арракіса»

Будівля стояла здаля від широкої алеї, під захистом дерев і старанно доглянутих живоплотів. Живоплоти звивалися, утворюючи лабіринт, білі стовпи в людський зріст заввишки окреслювали засаджені площі. Жоден автомобіль не міг в’їхати сюди чи виїхати звідси інакше, ніж повільно повзучи. Військовий розум Теґа миттю це збагнув, коли броньований землехід доставив його до дверей. Фельдмаршал Муззафар, єдиний, крім нього, пасажир на задньому сидінні, зауважив Теґову оцінку й сказав:

— Ми захищені зверху променевою анфіладною системою.

Солдат у камуфляжному однострої з довгоствольним лазерострілом на перекинутому через плече ремені відчинив двері і став струнко, коли Муззафар виходив.

Теґ вийшов за ним слідом. Пізнав це місце. То була одна з «надійних» адрес, які він отримав від Служби безпеки Бене Ґессерит. Очевидно, інформація Сестринства перестала відповідати дійсності. Однак сталося це недавно, бо Муззафар не дав знаку, що Теґ може знати це місце.

Коли вони підійшли до дверей, Теґ помітив, що інша захисна система, яку він бачив під час першої подорожі по Айсаю, залишилася незмінною. Стовпи, що стояли тут, ледь помітно відрізнялися від інших, розміщених уздовж бар’єра з дерев і живоплотів. Ці стовпи були сканелайзерами, керованими з приміщення десь у будинку. Їхні ромбічно з’єднані конектори «зчитували» простір між ними й будинком. Досить легенького натиску на кнопку в сторожовій кімнаті — і сканелайзери покрають на шматки м’яса будь-яку живу плоть, що перетне їхні поля.

Біля дверей Муззафар зупинився і глянув на Теґа.

— Всечесна Матрона, з якою ви зараз зустрінетеся, наймогутніша з усіх, що прибули сюди. Вона не терпить нічого, крім цілковитого послуху.

— Як я розумію, ви мене попереджаєте.

— Я знав, що ви зрозумієте. Називайте її Всечесною Матроною. Цього досить. Рушаймо. Я дозволив собі таку вільність і приготував для вас новий мундир.

Кімната, куди завів його Муззафар, належала до тих, яких Теґ не бачив під час свого попереднього візиту. Невелика й так заставлена чорними скриньками, які постійно цокотіли, що для них двох залишилося небагато місця. Кімнату освітлювала єдина жовта світлокуля під стелею. Муззафар втиснувся у куток, а Теґ тим часом зняв з себе забруднений і пом’ятий мундир, який носив від виходу з не-кулі.

— Мені прикро, що не можу запропонувати вам купелі, — сказав Муззафар. — Та ми не можемо зволікати. Вона втрачає терпіння.

У мундирі Теґ почув себе іншою людиною. Це був знайомий чорний однострій, навіть із зірочками на комірі. Тож він мав постати перед цією Всечесною Матроною як башар Сестринства. Цікаво. Він знову цілковито був башаром, хоча годі сказати, що те могутнє почуття ідентичності колись його покидало. Але мундир доповнював і проголошував це. У цьому вбранні Теґ не мав потреби якось додатково підкреслювати те, ким він був.

— Так краще, — сказав Муззафар, ведучи Теґа до передпокою, а звідти крізь двері, які він пам’ятав. Так, тут він зустрічався з «надійними» контактами. Тоді він добре розпізнав функції кімнати, схоже, що й зараз нічого в ній не змінилося. Уздовж лінії, де стеля змикалася