Читати книгу - "Фірма"

— То чому ви не втечете?

— Втекти? Як ми можемо звідси втекти?

Енді загилив ногою ще один камінчик і кивнув у бік «понтіака» 1971 року випуску, припаркованого біля основної будівлі.

— Ну-у, можете на моїй машині. Їхати. Залазьте усі троє в фургон, то я вас і вивезу з міста. У вас вигляд пристойний, тож сядете на літак і гайда! Ось так можна вчинити.

— І скільки це нам коштуватиме?

Енді роздивлявся ступні, почухав за вухом. Подумав, напевно, це торговець наркотиками, а в коробках сила-силенна кокаїну й грошей. І за ним, певне, полює колумбійська мафія.

— Ну це, знаєте, буде коштувати дорого. Тобто ось зараз я маю п’ять тисяч на день, звичайний працівник готелю, не надто спостережливий. Я ж зараз ні в чому не замішаний, ви ж розумієте. Але коли вже вас звідси візьмуся вивозити, то стану співучасником, і тоді мене зможуть звинуватити й засудити, й таке інше. А я вже цим ситий, розумієте? Тож це вартуватиме більших грошей.

— Скільки, Енді?

— Сто тисяч.

Містер Мак-Дір і не здригнувся, не відреагував ніяк, незворушно дивився на берег, на океан. Енді відразу зрозумів, що не надто загнув ціну.

— Дай мені час подумати, Енді. Просто зараз будь напоготові. Тепер, коли поліція забралася геть, у місто наїдуть вбивці. Цей день буде дуже небезпечним, Енді, і мені знадобиться твоя допомога. Щойно поблизу помітиш кого-небудь підозрілого, негайно повідомляй. Ми з цих номерів не виходимо поки що, гаразд?

Енді повернувся до своєї стійки. Будь-який дурень вже б сів у машину й давно накивав п’ятами. Це все через коробки. Через украдений товар. Ось чому вони не тікають.

Мак-Діри тим часом поснідали вже посохлим печивом і теплими напоями. Рею до смерті хотілося холодненького пива, та знову йти до продуктової крамниці було занадто ризиковано. Поїли швидко, тоді переглянули ранкову пресу. Час від часу місцевий телеканал показував їхні світлини. Спершу те видовище їх лякало, та вони зрештою до нього звикли.

Минуло кілька хвилин по дев’ятій, Мітч вимкнув телевізор і повернувся до свого місця на підлозі, посеред коробок. Взяв декілька документів, зробив знак Еббі, на сьогодні — його оператору. Запис свідчень тривав.

Лазаров дочекався, поки покоївки візьмуться за свої справи, а тоді відправив своїх бойовиків на узбережжя. Працювали попарно, стукали в двері, заглядали у вікна, прослизали в темні коридори. У більшості маленьких закладів було по дві-три покоївки, які знали всі номери й кожного гостя. Процедура була простою, і майже завжди спрацьовувала. Один гицель знаходив покоївку, вручав їй стодоларову купюру й показував фоторобот. Якщо вона відмовлялася, їй і далі підсовували гроші, поки не погоджувалася допомогти. Коли не впізнавала нікого, то розпитували, чи не траплявся їй на очі фургон, чи, може, бачила кімнату, наповнену коробками, чи якось підозріло або налякано поводилися двоє чоловіків і жінка, чи взагалі щось незвичне. Коли котрась не могла дати конкретної відповіді, то в неї питали, які з кімнат зайняті, і стукали в двері.

Так їм наказував Лазаров: починайте з покоївок. Заходьте в мотелі з боку пляжу. Тримайтеся подалі від адміністрації. Вдавайте, що ви — поліцейські. А якщо знайдете, то вбивайте на місці, й одразу дзвоніть.

Девашер порозставляв чотири орендовані фургони неподалік доріг уздовж всього пляжу. За кермом сиділи Ламар Квін, Кендал Махан, Воллі Хадсон і Джек Олдрич, вони приглядалися до кожної машини на дорозі. А прибули вони сюди вночі, на приватному літаку, з ними — десяток інших старших співробітників фірми «Бендіні, Ламберт і Лок». У сувенірних крамничках, у кав’ярнях колишні друзі й колеги Мітча змішувалися з натовпом туристів і потайки сподівалися його не побачити. Навіть партнерів скликали з різних куточків країни, які прибули літаками і зранку тинялися по пляжу, заглядали до басейнів і вестибюлів готелів. Натан Лок залишався поряд із містером Моролто, але всі інші партнери, приховавши обличчя за кепками для гольфу й сонцезахисними окулярами, вислуховували накази генерала Девашера. Не було одного Ейвері Толлара. Відтоді, як він вийшов з лікарні, про нього ніхто нічого не чув. Враховуючи тридцять трьох представників фірми Бендіні, містер Моролто залучив майже сотню людей.

У мотелі «Блу Тайд» швейцар взяв стодоларову купюру і повідомив, поглянувши на фоторобот, що він, здається, бачив, як жінка й чоловік поселялися у четвер вранці у дві кімнати. Потім, придивившись до зображення Еббі, він сказав, що переконаний: тоді він бачив саме її. Взявши більше грошей, перевірив записи в книзі реєстрації. Повернувшись, повідомив, що жінка зареєструвалася як Джекі Нейджел, заплатила готівкою за дві кімнати на четвер, п’ятницю й суботу. Взявши нову купюру, він провів двох озброєних чоловіків до тих кімнат. Постукав у двері. Не відповів ніхто. Він відімкнув замки й дозволив своїм новим друзям перевірити кімнати. Стало зрозуміло, що з вечора п’ятниці у них ніхто не жив. Один з бойовиків зателефонував Лазарову і вже за п’ять хвилин примчав Девашер та взявся все винюхувати, шукаючи сліди. Він не виявив жодного, та пошуки посилили негайно: стали прочісувати територію від «Блу Тайд» до «Бічкомбер», під яким було знайдено фургон.

Вантажівки підвезли бойовиків поближче. І партнери фірми, й співробітники патрулювали пляж. Озброєні чоловіки стукали в кожні двері.

О десятій годині тридцять п’ять хвилин Енді розписався за отримання бандеролі на ім’я Сема Форчуна. Роздивився уважно. Її відправила Доріс Ґрінвуд, було зазначено і адресу: номер 4040 на Поплар авеню у Мемфісі, штат Теннессі. Телефону не було. Енді був упевнений, що бандероль дуже цінна, й він на мить пожалкував, що втратить можливість заробити більше грошей. Та домовленість виконана, йому вже заплатили. Він озирнувся і побіг до номера.

За роки буремного життя Енді виробив у собі звичку рухатися швидко, переміщатися з тіні в тінь, по кутках, і триматися подалі від відкритого простору. Коли він звернув за ріг і зібрався пройти через стоянку, то одразу побачив, як у двері номера 21 стукали двійко чоловіків. Номер той був вільний, але Енді чоловіки здалися дуже підозрілими. На обох були однакові шорти, не підібрані як слід по розміру — ледь не спадали до колін — біла тканина майже зливалася з білизною незасмаглих ніг, один до поношених мокасин одягнув темні шкарпетки; на другому були дешеві сандалі, і здавалося, що вони вже натерли йому ноги. На голови з бичачими шиями ті вдягли білі панами.

Енді на узбережжі вже провів шість місяців і міг вирізнити фальшивого туриста. Той, котрий гатив кулаком