Читати книгу - "Американські боги"

185
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 120 121 122 ... 170
Перейти на сторінку:
жовтавим пальцем.

— Середа... Він справді мертвий? Це не якийсь фокус?

Він зрозумів, що тримається за якусь надію: хай якою абсурдною та не була б. Але вираз обличчя Нансі сказав йому все, і надія покинула Тінь.

Пришестя до Америки

14 000 р. до н. е.

І був холод, і був морок, коли видіння зійшло на неї, бо в тій далекій північній стороні денне світло було сірим і похмурим, мов сутінки, що приходили опівдні і швидко згасали: короткі проміжки у темряві.

Вони, кочівники Північних рівнин, не були великим племенем, навіть на мірку тих часів. У них був бог, і бог був черепом мамута, і грубим плащем, змайстрованим з мамутової шкури. Вони називали його Нан’янінні. І коли вони зупинялись, бог спочивав на дерев’янім підмостку на висоті людського зросту.

Вона була жрицею племені, хранителькою його таємниць, а звали її як лисицю, Аццула. Аццула ступала перед двома з їхньої громади, що мали нести їхнього бога на довгих жердинах, прикритого ведмежими шкурами, щоб у буденну годину несвятості не торкалися його земні очі.

Вони блукали тундрою зі своїми шатрами. Найгарніше шатро вкривала шкура оленя-карибу, і то було священне місце. Всередині їх було четверо: жриця Аццула, старійшина племені Ґаґвай, воєначальник Яну і розвідниця Калану. Священиця зібрала раду наступного дня після того, як до неї прийшло видіння.

Аццула підкинула жменьку лишайників до вогню, а потім усохлою лівою рукою додала сушеного листя: з вогнища пішов їдкий сірий дим із химерним різким запахом. Тоді зняла з дерев’яної підставки дерев’яне горнятко, до половини наповнене темно-жовтою рідиною, і передала його Ґаґваю.

Аццула збирала гриби панг — на шапочках кожного гриба було по сім крапок, а гриби з сімома крапками могла знайти тільки істинно благословенна жінка. Вона збирала їх у темряві, під місяцем, і засушувала на шпичаках з оленячих хрящів.

Учора перед сном вона спожила три грибні шапочки. До її снів поприходили ті, хто приносили із собою страх, приходило мерехке яскраве світло, і були там кам’янисті гори, де світелка пнулись догори, як сталагміти. Вона прокинулася вночі, спітніла, і їй треба було сходити до вітру. Вона взяла дерев’яне горнятко і наповнила його сечею. Тоді поставила горнятко у сніг, надворі, і знову заснула.

Коли вона прокинулася, то вибрала з горнятка кришталики льоду, щоб залишити темнішу, концентрованішу рідину, — достоту так, як навчила її мати.

Тепер вона передала цю рідину всім, хто зібрався в шатрі: спершу Ґаґваю, тоді Яну, і зрештою Калану. Усі вони зробили по великому ковтку, і тоді Аццула осушила чашу: випила ковток і собі та вилила залишки перед їхнім богом, Нан’янінні.

У задимленому шатрі сиділи вони, і чекали, поки їхній бог заговорить. Там, у зовнішній темряві, дихав і зойкав вітер.

Розвідниця Калану була жінкою, яка вдягалась і ходила, ніби чоловік. Вона навіть узяла чотирнадцятилітню діву Далані собі за дружину. Калану міцно заплющила очі, тоді підвелась і підійшла до мамутового черепа. Загорнулася в мамутову шкуру і стала так, щоб її голова сховалась у черепі.

— У цих землях причаїлося зло, — промовив Нан’янінні. — Таке велике, що ви зникнете, якщо залишатиметесь тут, на землях ваших матерів і бабусь.

Трійко слухачів застогнали.

— То рабовласники? То великі вовки? — запитав Ґаґвай, чоловік із довгим сивим волоссям і шкірою зморщеною, мов сіра тернова кора.

— То не рабовласники. То не великі вовки, — сказав древній Нан’янінні, що ховався під каменем.

— То голод? До нас прийде голод? — запитав Ґаґвай.

Нан’янінні мовчав. Калану виступила з черепа і стала чекати з іншими.

Тепер Ґаґвай замотався у плащ із мамутової шкури і заховав голову до черепа.

— То не такий голод, який ви знаєте, — заговорив Нан’янінні устами Ґаґвая. — Але голод прийде.

— І що ж воно таке? — спитав Яну. — Я не боюся. Ми битимемося з ним. У нас є дротики і пращі. Хай навіть сотня могутніх войовників прийде з нами на битву, ми здолаємо їх. Ми заведемо їх в болота, і розкроїмо їхні черепи камінням.

— То не людська істота, — заперечив Нан’янінні старечим голосом Ґаґвея. — Воно прийде з небес, і жодні дротики та пращі не зможуть захистити вас.

— Як же нам захиститися? — поцікавилась Аццула. — Я бачила, як із неба сходить вогонь. Я чула голос, гучніший за тисячі громів. Я бачила, як ліси виривало з корінням, а річки закипали.

— Так, — сказав Нан’янінніі і замовк. Ґаґвай вийшов із черепа, схилившись, бо Ґаґвай був старий, а його коліна вже були розпухлі і вузлуваті.

Запала тиша. Аццула підкинула до вогню ще листя, і їхні очі засльозилися від диму.

Тоді до бога ступив Яну: закутав широкі плечі в шкуру, а голову розташував у черепі. Його голос лунав гучно.

— Ви маєте вирушити у подорож, — мовив Нан’янінніі. — Мандруйте до палат сонця. Там, де воно сходить, ви знайдете нові землі, і на тих землях буде вам безпечно. То буде довга подорож: місяць ввійде в тяж і спорожніє, помре і оживе двічі, і на вас чигатимуть рабовласники і чудовиська. Але я поведу вас і вбережу вас, якщо ви підете туди, де сходить сонце.

Аццула сплюнула на земляну долівку і сказала:

— Ні, — вона відчувала, як її бог пильно поглянув на неї. І все одно сказала: — Ні. Ти говориш це тому, що ти поганий бог. Ми загинемо. Ми всі загинемо, і хто тоді носитиме тебе з місця на місце, хто напне твоє шатро, хто умаслить твої бивні жиром?

Та бог мовчав. Аццула і Яну помінялися місцями. Аццулине обличчя було видно з-під пожовтілої мамутової кості.

— У Аццули нема віри, — мовив Нан’янінніі голосом Аццули. — Вона загине до того, як усі решта ввійдуть до нової землі. Та решта з вас житиме. Увіруйте: там, на схід, є незалюднена земля. Та земля стане вашою, і землею ваших дітей, і дітей ваших дітей, і семи колін ваших, і семи по сім. І була б вона вашою навічно, якби не зневіра Аццули. Наступного ранку зберіть свої шатра і пожитки та йдіть назустріч сонцесходу.

І Ґаґвай, і Яну, і Калану схилили голови і підкорилися могуті і мудрості Нан’янінніі.

Місяць зайшов в тяж і розтав, а тоді ще раз зайшов в тяж і розтав. Люди племені йшли на схід, туди, де прокидається сонце, і пробивалися крізь крижані вітри,

1 ... 120 121 122 ... 170
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американські боги», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Американські боги"