Читати книгу - "Нічний адміністратор"

саме, що постійно кричати «вовк!». Очевидно, що він переповість суть переліку секретареві кабінету міністрів у четвер, але можеш бути певен, що далі ця інформація не піде.

Мовчанка Берра стала нестерпною.

Леонарде, ти забуваєш перші принципи. В останні місяці всі мої зусилля були спрямовані на досягнення більшої відкритості у новій ері. Секретність — це прокляття нашої британської системи. І я не заохочуватиму свого покровителя чи будь-якого іншого міністра королеви ховатися за спідницею секретності. Вони цим і так зловживають. Леонарде, я не вислуховуватиму тебе. І не дозволю тобі повернутися назад до тих застарілих методів, якими ти користувався у Рівер-гаузі.

Берр глибоко зітхнув.

— Ясно, Рексе. Я все зрозумів. Відтепер я дотримуватимуся перших принципів.

— Радий це чути, Леонарде.

Берр поклав слухавку і зателефонував Руку.

— Робе, Реке Ґудгью більше не отримуватиме від нас не-очищену інформацію по «П’явці». Це наказ і він набирає чинності в дію з цієї секунди. Завтра надішлю тобі письмове підтвердження.

Однак все решту йшло гладко, і хоча Берр й продовжував хвилюватися через необачність Ґудгью, ні він, ні Стрельскі не жили з відчуттям неминучого провалу. Те, що Ґудгью називав підбиттям підсумків, Берр і Стрельскі називали прямим попаданням, і тепер вони тільки про нього і мріяли: про ту мить, коли наркотики, зброя і гравці опиняться в одному місці, і вдасться відслідкувати, звідки беруться і куди діваються гроші, і (припускаючи, що об’єднана команда отримає всі необхідні права і дозволи) захисники правосуддя стрибнуть з дерев і закричать: «Руки вгору!» і погані хлопці жалісливо посміхнуться і скажуть: «Офіцере, ви мене заскочили на гарячому», чи, якщо вони американці: «Стрельскі, ну ти негідник, це тобі так з рук не зійде».

Принаймні так вони жартівливо описували цю сцену один одному.

— Нехай усе зайде якомога далі, — як і раніше наполягав Стрельскі — на зустрічах, телефоном, за кавою, під час прогулянок пляжем. — Чим далі вони зайдуть, тим важче буде їм заховатися, і тим ближче ми будемо до Бога.

Берр погоджувався. Ловити шахраїв — те саме, що ловити шпигунів, казав він: потрібен лише добре освітлений ріг вулиці, фотоапарати напоготові, один працівник — у пальті — з планом дій, а інший — у капелюсі — з портфелем, набитим різними рахунками. І, якщо дуже поталанить, справу зроблено. Проте з операцією «П’явка» все було не так просто, бо деякі запитання лишалися без відповіді: Чия вулиця? Чиє місто? Чиє море? Чия юрисдикція? Одне було очевидно: ні Річард Онслоу Роупер, ні його колумбійські партнери з торгівлі не мали ні найменшого наміру ставити крапку у своїй угоді на американській землі.

Іншим джерелом підтримки і радості став новий федеральний прокурор, якому доручили цю справу. Його прізвище було Прескотт і він був значно більше, ніж пересічний федеральний прокурор: він був заступником помічника міністра юстиції США, і всі, кого Стрельскі про нього розпитував, запевняли, що Ед Прескотт — найкращий заступник помічника міністра юстиції, який коли-небудь існував на світі, чесне слово, Джо. Усі Прескотти були випускниками Єлю, звичайно ж, і дехто з них мав виходи на дуже впливових людей — а як інакше? — і навіть ширилась чутка, яку Ед ніколи офіційно не спростовував, що старий Прескотт Буш, батько Джорджа Буша, його далекий родич. Проте Ед ніколи не переймався такими дурницями, і це одразу було зрозуміло. Він був серйозним вашингтонським гравцем з власними планами, і коли він ішов на роботу, то залишав свій родовід за дверима.

— Що сталося з тим хлопчиною, що працював тут ще позаминулого тижня? — запитав Берр.

— Мабуть, йому набридло чекати, — відповів Стрель-скі. — Такі люди не люблять тинятися без діла.

Як завжди, вражений американськими темпами заміни співробітників, Берр більше нічого не сказав. Лише коли було вже надто пізно, він усвідомив, що вони зі Стрельскі замовчували про одне і те ж саме, щоб захистити один одного. А тим часом Берр і Стрельскі, не перші і не останні, намагалися досягти неможливого — переконати Вашингтон санкціонувати акт затримання у відкритому морі пароплава «Ломбардія», зареєстрованого в Панамі, який плив з Кюрасао до вільної зони Колон, на підставі того, що, як стало відомо, він перевозив найсучасніше озброєння вартістю п’ятдесят мільйонів доларів, яке в декларації фігурувало як турбіни, запчастини до тракторів і сільськогосподарське устаткування. І тут знову Берр звинувачував себе — як він і звинувачував себе у майже всьому — що, піддавшись на простодушний шарм і хороші манери Еда Прескотта, він проводив надто багато часу в його величезному офісі у центрі міста і надто мало у командному пункті об’єднаної команди, виконуючи свої прямі обов’язки.

Але що ж йому залишалося робити? Лінії таємного зв’язку між Маямі і Вашингтоном працювали цілодобово. Зібралася ціла когорта юридичних і не зовсім юридичних експертів, серед яких почали з’являтися знайомі британські обличчя: Дарлінг Кейті з посольства Великобританії у США, Мендерсон з відділу зв’язку військово-морських сил, Гардейкр з радіо- і радіотехнічної розвідки і молодий юрист з Рівер-гаузу, якого, як подейкували, готували на заміну Полфрі на посаді юридичного консультанта групи вивчення постачання.

Іноді здавалося, що весь Вашингтон переїхав у Маямі; а іноді штат офісу прокурора скорочувався до двох друкарів і телефоніста, а тим часом заступник помічника міністра юстиції Прескотт зі своєю командою вирушав у битву на Капітолійський пагорб. І Берр, який свідомо не вникав у тонкощі американської внутрішньополітичної боротьби, знаходив утіху у гарячковій діяльності, вирішивши, як і гончак Джед, що там, де вирує метушня і біганина, неодмінно мусить бути і прогрес.

Отож підстав для серйозних побоювань поки не було, з’являлися лише незначні сигнали тривоги, без яких не обходилася жодна секретна операція: наприклад, постійні набридливі нагадування про те, що життєво важливі дані, на кшталт перехоплених телефонних дзвінків, зроблених розвідкою фотографій і описів місцевості, наданих розвідниками з Ленглі, немов застрягали десь по дорозі до Стрельскі, і ще моторошне передчуття, яке мав і Берр, і Стрельскі, але вони один одному про це не казали, що операція «П’явка» проводиться паралельно з якоюсь іншою операцією, існування якої вони відчували, але слідів якої не бачили.

Окрім цього, їхнім єдиним головним болем був Апостол, який, уже не вперше за свою непостійну кар’єру Флінново-го супердонощика, немов крізь землю провалився. Все ще більше ускладнював той факт, що Флінн полетів у Кюрасао спеціально, щоб з ним зустрітися, і тепер застряг у дорожез-ному готелі, де почувався мов дівчина, яку в останній момент киданув кавалер і не