Читати книгу - "Прерія"

ми й розлучаємося, песику, а полювання буде довге. Ти був чесним, сміливим, відданим собакою. Пауні, не вбивай його на моїй могилі, бо християнський пес де впав, там і лежатиме; але, коли я помру, будь добрий до нього з любові до його господаря.

— Слова мого батька — в моїх вухах, — відповів молодий вождь, поважним і поштивим жестом показавши, що він згоден.

— Чуєш, песику, що пообіцяв вождь? — запитав трапер, намагаючись привернути увагу нечутливого опудала. Не зустрівши у відповідь погляду, не почувши дружнього скавучання, старий намацав собачий писок і спробував розсунути холодні губи. І тоді здогад осяяв його, хоч він ще не осягнув цілком обману. Відкинувшись до спинки крісла, він похнюпив голову, як людина, котру вразив жорстокий, несподіваний удар. Скориставшися з цього забуття, двоє молодих індіанців забрали опудало, виявивши ту саму чуйність, що спонукала їх на благородний обман.

— Собака сконав! — прошепотів трапер після тривалої мовчанки. — Собакам, як ото й людині, призначений свій строк. А Гектор добре прожив своє життя! Капітане, — додав він, силкуючись поманити рукою Мідлтона, — я радий, що ти прийшов, бо ж ці індіанці, хоч і добрі та зичливі як на червоношкірих, а все-таки не ті вони люди, щоб поховати білу людину як годиться. А ще я думав про цього собаку, що біля моїх ніг. Не слід, звісно, християнинові сподіватися, що він зустрінеться на тому світі зі своїм псом, однак, я думаю, не буде великого гріха, коли останки такого відданого друга покладуть поруч із прахом господаря.

— Буде так, як ви хочете.

— Я радий, що ти згоден зі мною. Тоді, аби марно не трудитися, поклади собаку в ногах у мене; або — тобі ж однаково, правда? — поклади його поруч зі мною. Мисливцеві не соромно лежати поряд із своїм собакою!

— Обіцяю, що вволю ваше бажання.

Старий замовк, поринувши у глибоку задуму. Час від часу він сумно поглядав на Мідлтона, наче хотів знову заговорити до нього, але щось ніби заважало йому. Побачивши, що старий вагається, капітан лагідно запитав, чи не може він щось іще зробити для нього.

— У мене нікого немає на всьому білому світі! — відповів трапер. — Коли я помру, мій рід закінчиться. Ми ніколи не були великими цабе, але намагалися жити чесно, даючи якусь користь, — ніхто, сподіваюся, не зможе цього заперечити. Мій батько лежить на узбережжі моря, а кості його сина побіліють у прерії…

— Скажіть, де його поховано, і ваше тіло лежатиме поруч з батьковим, — перепинив його Мідлтон.

— Ні, ні, капітане… Хай я спатиму там, де я жив, де не чути галасу поселень! А втім, мабуть, не годиться, щоб могила білої людини ховалась, наче червоношкірий у засідці. Колись я замовив одному чоловікові в поселеннях камінь з вирізьбленим на ньому написом, щоб той надгробок поставили в головах батькової могили. Заплатив я за це аж дванадцять бобрових шкурок, але зроблено було на совість — майстерно та вигадливо! Отож кожен перехожий бачить, що під цим каменем лежить тіло християнина, і як його ймення, і як він жив, і скільки йому було років, і який він був чесний… Коли ми потрощили французів за часів ще отієї, давньої війни, я їздив туди подивитися, чи все зроблено як слід, і я радий, що можу сказати: той каменяр дотримав слова.

— То ви б хотіли, щоб і на вашій могилі був такий камінь?

— Я? Ні, ні; я не маю іншого сина, крім Твердого Серця, а індіанець не дуже знається на звичаях білих людей… Та я й так уже заборгував йому, бо майже нічого не зробив, живучи в його племені. Рушниця, звісно, сплатила б ціну отакого надгорбка… Але ні, хлопець з радістю повісить її у своїй залі, бо ж він бачив, скільки оленів і птахів я заполював з неї… Ні, ні, рушницю треба послати тому, чиє ім'я вирізьблене на ложі!

— Але є чоловік, який любить вас: він з радістю виконає раше бажання, щоб хоч цим довести свою любов! Цей чоловік не тільки сам завдячує вам свій порятунок від багатьох небезпек, а й успадкував від предків неоплатний борг вдячності. Камінь стоятиме на вашій могилі.

Старий простяг свою виснажену руку і вдячно потис руку капітанові.

— Я знаю, що ти зробиш це, але соромився просити тебе, — мовив він, — бо ж ти не мій родич. Не пиши на ньому ніяких хвалькуватих слів, просто постав ім'я, та вік, коли вмер… а ще кілька слів з біблії — оце і все… Тоді моє ім'я не зовсім загубиться на землі, а більшого мені й не треба.

Мідлтон пообіцяв усе зробити; запала тиша, яку тільки зрідка порушували уривчасті слова вмирущого. Він, здавалося, вже порахувався з цим світом і чекав останнього заклику, щоб піти назавжди. Мідлтон і Тверде Серце стали обабіч крісла й сумно дивились, як змінюється обличчя старого. Години зо дві ці зміни були майже непомітні. На схудлому, зораному зморшками обличчі відбивався тихий та благородний спокій. Час від часу старий починав говорити — він то щось радив, то щось запитував про тих, чия доля його й досі цікавила. Впродовж цих урочистих, тривожних годин усі на-уні стояли кожен на своєму місці, терплячі й стримані. Коли старий говорив, усі, дослухаючись, нахиляли голови; коли ж він замовкав, вони, здавалося, розмірковували над мудрістю і корисністю його слів.

Світильник життя згасав; стих голос старого, — були хвилини, коли присутні не знали, живий він чи вже помер. Мідлтонові, який стежив за мінливим виразом обвітреного обличчя вмирущого з дивним почуттям природної людської цікавості й ніжності до близької людини, часом здавалося, що він бачить по суворому обличчю старого, як його покидав душа. Може, освічений офіцер помилявся, а може, й ні, бо хто коли повертався з того невідомого світу, щоб розповісти, як він перейшов у той сумний край? Не насмілюючись пояснювати цієї таїни, ми просто розкажемо, як усе було.

Майже годину трапер сидів непорушно. Лише очі його час від часу то розплющувалися, то знов заплющувались. Коли він дивився, його погляд, здавалось, був спрямований до хмар, що низько висіли на заході над обрієм і мінились яскравими кольорами, надаючи заходові сонця неповторної пишноти. І ця вечірня година, і спокійна краса осені, і те, що відбувалося, — все це сповнювало глядачів благоговійним трепетом. Заглиблений у роздуми про своє незвичайне становище, Мідлтон раптом відчув, що рука, яку він тримав, з неймовірною силою стиснула його долоню, і старий підвівся за допомогою своїх друзів. Якусь хвилю він дивився