Читати книжки он-лайн » Любовні романи 💘💔💋 » Янголи, що підкрадаються

Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

184
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 120 121 122 ... 126
Перейти на сторінку:
напівпорожньому салоні сиділи жінки, дитина та її, Дани, коханий? Куди він їхав — до друзів? І за що йому така смерть? За те, що писав вірші? За Галю, яку образив нелюбов’ю? За те, що карався, втративши Ніку? Ну чому, чому? ЧОМУ?!

Семеро пасажирів і водій, серед них троє жінок і хлопчик п’яти років. Загинули всі. Вибух стався о восьмій вечора, Дана побачила це в опівнічних новинах.

Підсумковий випуск, останній випуск, який вона взагалі дивилася у своєму житті. Кажуть, машини палали так, що посеред лісу було світло, як удень.

Коли Дана отямилася, з’ясувалося, що вона лежить у тій самій клініці, послугами якої користувався Ден, тільки в психоневрологічному відділенні, а з моменту аварії минуло три доби. Дана розуміла, що Любка вже напевно поховали, і квапитись їй, за великим рахунком, особливо й нікуди, але замовила квитки на літак і негайно вилетіла до Львова, зігнорувавши голосіння Томи та прохання лікарів. Ігор забрав Мирося до себе, а перед її відльотом спитав, чи може він хоч чимось допомогти? Дана попросила його заїхати на квартиру до Любка і взяти адресу його матері. Вона не знайшла сили зробити це самій.

Дана пам’ятала, що саме говорив Любко про матір, і не дуже розраховувала, що Агнеса Непохитна їй зрадіє, однак такої відвертої, безглуздої ворожості не чекала. Старий п’ятиповерховий будинок Дана знайшла доволі швидко, пройшла всуціль захаращений ящиками двір-колодязь і подзвонила у двері квартири на першому поверсі. Їй відчинила ще не стара сухорлява жінка, з гострим, як шпичка, підборіддям, крихітними сонними очима — такими невиразними, що важко було навіть визначити, якого вони кольору, і фарбованим у «рубін» волоссям. Любко, мабуть, схожий на тата, промайнуло у Неждани в голові. Жінка мовчки дивилася на гостю, а Дана розгубилася, бо не придумала, як вітатися. Доброго дня? Доброго здоров’я? Врешті-решт вона сказала:

— Здрастуйте. Мене звуть…

— Ти що, справді вважаєш, що мене це цікавить? — перебила жінка голосом, так схожим на Любків, що Дана отетеріла. — Як тебе звуть, хто ти така, звідки приїхала? Його тут немає. Зовсім. Так що забирайся геть.

— Я знаю, що немає. Я… — Дана трохи відійшла від шоку, в який її занурила неймовірна подібність голосів матері та сина. — Я тільки хотіла попрощатися з ним.

— Ти запізнилася.

— Я не… Де він похований? Скажіть мені… Я маю право знати, де лежить моє серце!

Агнеса взяла руки в боки і закричала так, що з усіх вікон, дверей та щілин повистромлювалися заінтриговані сусіди:

— Право?! Ти право маєш, курво єдна?! Ану геть звідси, шльондра столична! У нього таких фартушанок,[14] бігме, аж занадто! І не смій сюди більше ходити, і дзвонити не смій! Бо ще раз побачу, як мітлою захвачу, тільки курява піде! Шлюхи ви всі, очі б мої вас не бачили! Геть!

І Дана пішла — а що їй залишалося робити? Віднесла запит у довідкове бюро стосовно місця поховання Любомира Шеремета, одна тисяча дев’ятсот сімдесятого року народження, але там їй дали відповідь, хоч і швидку, але невтішну, пояснивши, що похований він може бути в будь-якому місці і місті, за бажанням родичів. Тобто, звісно, не в садочку під парканом, хоча й такий варіант наразі не диво, а на цвинтарі, та все ж… А якщо відбулася кремація, і прах покійного підховали на ділянку до вже спочилої в Бозі рідні, дізнатися, на якому цвинтарі це сталося, можна хіба що читаючи написи на могильних плитах. Молода, привітна пані з бюро, зауваживши Данину жалобу, від співчуття сама ледь не плакала, під кінець порадила знайти родичів небіжчика. Дана подякувала їй дуже чемно і за годину вже поверталася до Києва.

Путівку на південне узбережжя Криму придбав їй дон Мігель. Помилувавшись п’ять днів на те, як примара з рудим волоссям приходить на роботу, він сказав, що вона переконала його особистим прикладом — духи і привиди існують, і поклав їй на стола тлустий строкатий конверт.

— Це відкрита путівка. Впишеш у неї будь-який пансіонат із тих, що вказані в буклеті. Є дванадцять курортних містечок, і в кожному по два-три профілакторії беруть участь у цій акції. Особисто я радив би тобі Симеїз, там тихо, і таке повітря — просто слів немає, але ти дивись… Тобі там жити тридцять днів.

— Місяць? Чому так довго?

— Бо треба розвіятися.

Дана кивнула, вписуючи в путівку Партеніт. Треба. Так, треба розвіятися. Зовсім. Пилом по вітру. Краплями води… І ось вона тут, на божественно прекрасній кримській землі, це просто рай, уламок раю… і навіщо він їй? Нащо жити? Вона втратила усіх, кого любила — окрім Мирося, але у нього тепер є тато. Він про все подбає. А вона… скільки ще втрат їй слід пережити, аби Бог заспокоївся сам і дав спокій їй? Чи вона ще не випила свою чашу? Мати, тітка Олена, Денис, Любомир… Любко… світло її очей. Ця втрата — найболючіша після Дена. Неждана не так уже й побивалася за матір’ю, якої практично не мала, і знала, що тітка з її нирками довго не протягне. Але загибель Любка просто розбила їй серце.

Вона завжди ненавиділа цю фразу. Думала, дурне сентиментальне перебільшення. Та і як це можливо — розбити серце? Хіба воно фаянсове? Скляне?

І хто після цього дурепа? Вочевидь не та жінка, що вигадала цю фразу. Дана чомусь не сумнівалася, що то була саме жінка.

То де ж ви є, янголи з тихою ходою?

За плечима у неї щось зашурхотіло, і Дана озирнулася, відразу ж вилаявши себе останніми словами. Ні, це не накрохмалені янгольські

1 ... 120 121 122 ... 126
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Янголи, що підкрадаються», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Янголи, що підкрадаються"