Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

— Заспокойтеся,— каже,— мій пане, не ґвалтуйте і не біжіть за тим, що то вискочив. То до мене — сказати б, мій чоловік.

Ансельмо не хтів їй вірити; в бсліпі гніву добув із піхов кинджала та до Леонелли — скажи, мовляв, правду, бо як не скажеш, уб'ю. Дівчина злякалась і почала говорити вже сама не знала що:

— Ой, не вбивайте мене, паночку! Я вам усе-все розкажу, таке, що ви й не думали!

— Кажи зараз,— гримнув Ансельмо,— а ні, то тут тобі й смерть!

— Зараз не можу,— лебеділа дівчина,— бо все на мені труситься, нехай уже вранці. Таке почуєте, що уздивитесь! А той, що через вікно втік, то хлопець один із нашого города,— божився, що має мене сватати.

Ансельмо вгамувався і вирішив почекати до ранку, бо він і в гадці собі не клав, що про Каміллу щось недобре почує, так уже на ЇЇ цноту вповав і впевнявся. Тож вийшов од Леонелли, замкнув двері на ключ і сказав, що доти не випустить, доки вона йому всього не розкаже. Тоді пішов до Камілли й розповів їй, що там із дівчиною приключилось, і про те не забув сказати, що обіцяла вона йому якусь многоважну річ виявити. Годі й питати, чи злякалась Камілла, чи ні. Посіла її смертельна тривога, як подумала вона (та як було й не думати?), що Леонелла хоче розказати панові про її зраду. Не хотіла навіть чекати, чи справдиться та підозра, чи ні, а підстерегла хвилю, коли Ансельмо заснув, узяла свої найдорожчі клейноди та грошей скільки там, викралась потай миру з дому та й побігла мерщій до Лотарія. Розказала коханцеві, що отак і так: сховай мене, каже, або тікаймо кудись удвох, аби тільки Ансельмо не знайшов.

Збентежився з того Лотаріо, та й непомалу, і довго не міг чогось розумного врадити. Нарешті поклав одвезти Каміллу в монастир панянський, де за настоятельку його рідна сестра була. Камілла на те пристала, і він, як того вимагала справа, одвіз її, не гаючись, у монастир, а сам теж кудись із міста з'їхав, не сказавши про те нікому ні словечка.

Заледве світ настав, Ансельмо схопився і, не помітивши навіть, що Камілли побіч його немає, побіг мерщій до кімнати, де він замкнув покоївку: так, бачите, кортіло дізнатись, що ж то вона йому скаже. Одчиняє двері, заходить — аж Леонелли там уже нема, лиш до вікна простирадла прив'язані, певно ж то по них дівчина спустилась і втекла. Сумний та невеселий вернувся Ансельмо, щоб дружині про те сказати — аж і її не видно, ні в ліжкові, ані в усьому домі. Злякавшися ще дужче, давай він у слуг допитуватись — ніхто сном-духом нічого не знає. Коли се, шукаючи Камілли, дивиться — аж скрині її повідчиню— [232] рані, клейноди щонайдорожчі десь забрані: тут уже почав про горе своє здогадуватись, урозумів, що не Леонелла була в сій справі головною причиною. Не одягнувшись навіть до ладу, пішов він, як був, зажурений та замислений, до друга свого Лотарія, сповістити його про те нещастя,— аж і того десь нема. Сказали слуги, що виїхав кудись раптово сеї ночі і гроші всі з собою забрав. Мало не збожеволів од тієї новини Ансельмо, а на довершення всього, вернувшись додому, не застав із челяді своєї ані душі живої — дім стояв пусткою.

Не знав уже, що думати, що казати, що робити,— чув тільки, що в голові йому мішається. Розглянеться, подивиться: як це так? В одну мить не стало в нього жінки, друга, челяді. Небо од нього одвернулось, і, що найгірше,— честь його навіки втрачена із зникненням Камілли...

По довшій надумі вирішив податись на село до того приятеля, що з гостювання в нього і почалася, власне, вся та нещаслива пригода. Позамикав у домі всі двері, сів верхи на коня і рушив з тяжким серцем у дорогу. Чи проїхав півдороги, чи ні, як облягли його чорні думки: мусив ізсісти з коня і прив'язати його до дерева, а сам сів під тим деревом, схилився і став тяжко-важко зітхати та стогнати. Сидить собі, аж і ніч насувається. Коли дивиться — їде хтось верхи з міста; от він привітався з вершником і питає, що там нового діється у Флоренції. А той йому й каже:

— Діється так, що давно вже люди не чували. Скрізь тільки про те й мови, що Лотаріо, великий друг того багатого Ансельма, що коло церкви святого Іоанна живе, викрав сеї ночі Каміллу, Ансельмову жінку, та й сам Ансельмо не знати куди дівся. Це все розказала Каміллина служебниця, котру привели до подестй, бо застали її вночі, як вона по простирадлах через вікно з Ансельмового дому вилазила. Не знаю достеменно, як уже воно там було, знаю тільки, що все місто дивом дивується: ніхто такої оказії ніколи не сподівався, знаючи, як щиро й вірно ті двоє між собою дружили; на них іще всі казали нерозлийвода.

— А чи відомо хоч,— спитав Ансельмо,— куди подався Лотаріо з Каміллою?

— Та де, ніхто не знає,— одказав міщанин.— Подеста, правда, розпитував і розшукував, та ба...

— Ну, що ж, добродію,— сказав Ансельмо,— їдьте собі з Богом.

— Зоставайтеся з Богом і ви,— відповів чоловік і поїхав далі.

Од таких розпачливих вістей не довго було Ансельмові не то розум, а й саме життя втеряти. Насилу встав сердега й добрався якось до приятеля, що не знав іще про його непорадну годину, та як побачив, який він жовтий, худий та марний, зразу догадався, що якесь тяжке лихо так його прибило. Ансельмо попрохав,