Читати книгу - "Меч і хрест"

class="book">Усміхнулася. Покусала нижню губу. Повернулася до круглої кімнати–вежі й, поводячи рукою по корінцях книг, витягнула черговий словник.

«Геній – бог, уособлення внутрішніх сил і здібностей людини, – повідомив їй той. – Вважалося, що свого генія мали не тільки люди, але й міста. Геній відповідає грецькому демонові (див. демон)».

Ковальова слухняно подивилася:

«Як і інші язичницькі боги, в християнському уявленні демон став образом лихої сили або самого прародителя зла (див. диявол)», – повелів словник.

Але цього разу Марійка його не послухалася. Вона завмерла, дивлячись у розгорнуту книгу, роззявивши рота і безперервно хитаючи головою, яка переварювала остаточне усвідомлення.

– Я так і думала, – сказала чомусь уголос вона. – Так багато про це думала й ніколи про це не думала…

І подумала: «Так, кращий спосіб приховати правду – базікати про неї направо і наліво! Найважче знайти те, що лежить просто на видноті!»

Ця думка прийшла до неї не одна, а під руку з питанням, заданим Василині Андріївні на Старокиївській горі, й не занадто ввічливою відповіддю історички з розряду «Чому? – Бо кінчається на “у”»!

«Та тому, що це й так усі знають!»

Але зараз Марійка зрозуміла: фраза, що здавалася на перший погляд лише нудотною спробою відмахнутися, була вичерпною й геніально логічною. Таємниця, яку знають усі, нікому не цікава. Прописна істина – занадто нудна! Ми звикли, що справжню правду ховають од нас, накладаючи на неї заборони й вішаючи таблички «Небезпечно для життя». Але ні зараз, ні до революції, ні за радянської влади ніхто не приховував, що Київ – Столиця відьом, і Лисі Гори спокійнісінько перелічувалися в довідниках і путівниках. Саме тому кияни про це якось не замислювалися, – навіщо думати про те, що й так усі знають?

– Що з тобою?

Ковальова підвела очі.

У дверях стояла посвіжіла й порожевіла Дарина Чуб, енергійно розплутуючи стразово-бісерні джунглі на своїй шиї.

– Ну що ти так на мене дивишся? – незадоволено спитала вона у Марійки, що втупилась у її груди важким незмигним поглядом. – Знову щось собі придумала?! Перехрестись! Завтра підеш до бібліотеки, й гайда до свого Врубеля…

– Звідки в тебе ЦЕ? – хрипко мовила Марійка, вказуючи несамовитим пальцем на Даринині груди, де виблискувала мокра луската змія, що вчепилася золотими зубами у власний хвіст.

– А, подобається? – розквітла Дарина. – Це мені, між іншим, твій Демон подарував. Іще в центрі. Супер-річ!

Марійка раптом норовливо повела плечима, з силою відкинула словник на канапу і з викликом розстебнула скромний комір смугастої татової сорочки.

– Звідки у тебе це? – вискнула Дарка.

– Він подарував! Він подарував мені такий самий ланцюг! Сказав, що на щастя. Просив не знімати!

– І мене просив… Так він що? – здивувалася до глибини душі Землепотрясна. – Він залицявся до нас обох? Він із двома одночасно?!

– Ні, – недобре оскірилася Марійка. – З трьома! – Вона звитяжно витягнула з кишені джинсів третій ланцюг, який мирно дрімав у кишені її брюк. – Оце було на Каті! Вона випадково його зірвала, коли непритомніла. Тоді, на горі…

– Але Катя бачила його всього один раз! У «Центрі…»!

– І уві сні, – зі значенням додала Ковальова. – Коли була Емілією Праховою!

– Виходить, він клеїв нас трьох! – завищала Дарина.

– Ні, виходить зовсім інше. Перш ніж зайти до Килини, він видав ланцюг кожній із нас!

– Чому ти мені відразу не сказала?! – вискнула Чуб.

– Що? Хіба мало однакових прикрас?! – зло переспівала її Марійка. – Я лиш подумала, що позаяк у Каті така сама, то, напевно, він дорогий, а він говорив, ланцюг – дешевий.

– Дешевий! – вискнула Дарина, явно маючи на увазі не ланцюг. – Та не піду я нікуди! На біса потрібно?! – Дівчина ледве не плакала від образи. – Баболюб кінчений – що бачу, те кадрю… Ну, Катя, зрозуміло, – тут у будь-кого щелепа відвисне. Але ти! Ти! Ти тоді взагалі міль була! У нього цих змій – як гною… І бабів, мабуть, стільки ж!

– Наречені Змія! – істерично прорекла Марійка, хапаючись за горло. – Усе сходиться! Я, справді, не вірила… Хіба стали б вони через якийсь безглуздий скарб приносити в жертву трьох людей?!

– Та людей не те що за скарб – за пляшку вбивають, – відмахнулася Дарина. Дуже ображена, вона стягла із шиї ланцюг і зашморгала засмученим носом.

– Хто? – скрикнула Марійка. – П’яниці, злочинці, відморозки! Але не Києвиці! Сам факт, що «страшний обряд» у книзі Києвиць включає жертвопринесення самої Києвиці, свідчить: це щось надзвичайне, щось «неможливе», екстраординарне! Я і Миру це хотіла сказати. Але якраз Катя подзвонила, потім ти, потім Кока, Мир розповів про Митю. І я вирішила, що помилилася, перемудрувала.

– Це з тобою буває, – похмуро погодилася Чуб.

– Слухай! – зупинила її Марійка. – Тільки не перебивай мене хоч раз у житті – це важливо! У це важко повірити, хоч це всі знають. Але це як «Здрастуйте», яке всі говорять, але ніхто не замислюється, що це не вітання, а побажання здоров’я.

– Так, – замислилася Дарина, – я теж якось не замислювалася. Хоча це, напевно, всі знають. Але воно ж застаріло.

– Саме так, – схопилася за слово, що прозвучало, Марійка. – Застаріло! Тисячу років усі, починаючи з Дмитра Ростовського і закінчуючи імператором Олександром II, називали Київ руським Єрусалимом.

– Через те, що тут Русь хрестили? – напружилася Чуб.

– Звідси приказка «Язик до Києва доведе». Київ був Меккою! – замоноложила Марійка. – Сюди приїздили і йшли пішки тисячі паломників, од селян до царів! Побачити Місто, де народилася віра, було для багатьох метою їхнього життя! У рік Лавра приймала сто тисяч паломників, тоді як у самому Києві жило всього двадцять. Київська Лавра заробляла мільйони! Не мільйон, а саме мільйони рублів, у той час коли обід коштував 16 копійок. Кожна вулиця вела до церкви. Місто складалося із суцільних церков. Вони були на кожному кроці, при всіх лікарнях, вокзалах, кладовищах, гімназіях, університетах. Ось там, – розпалившись, замахала