Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

ким їй насправді судилося стати.

— Вам слід навчитися приймати компліменти, Міло. — Брум притиснувся губами до кісточок її пальців. — Сподіваюся, з часом так і буде. — Чоловік плеснув у долоні. — Чи не час нам пообідати?

Ханна повернула до батька щасливе й безтурботне обличчя. Вона була вбрана в шати кольору осіннього листя, а ластовиння на щоках скидалося на квітковий пилок. Волосся досі залишалося коротким.

— Боюся, за столом зберуться численні генерали, щоб поспілкуватися на нудні воєнні теми. До столиці незабаром прибуває Вадік Демідов власною персоною, — повідомив Брум. Ніна сподівалася на це. Вона збиралася зібрати якомога більше інформації про претендента на трон Ланцових і фієрданські стратегічні плани. — Але ми спробуємо не заколисати наших панянок.

— Ми залюбки побазікаємо одна з одною, татку, — заспокоїла його Ханна. — У Ґедрінґа вийшла нова колекція суконь, яку конче слід обговорити.

Чоловік поблажливо всміхнувся доньці й узяв дружину за руку.

Щойно він відвернувся, Ханна підморгнула Ніні, і в її очах затанцювали бісики.

— Ходімо? — запропонувала вона.

Ніна взяла дівчину за руку, і вони рушили слідом за Івлою та Ярлом Брумами на вечерю.

Удвох вони збудують новий світ.

Та спершу доведеться спалити до пня старий.

39

Зоя

Зоя почула галас і помчала на звук. Вона збагнула, що сьогодні щось пішло не так, ще до того, як пролунав Толин крик. Неспокій просочував повітря, немов повсюди, у кожному предметі ховалися блискавки, які вона тепер так легко могла контролювати. Це стало можливим, відколи дівчина вдягнула Юрісову луску. Він був разом із нею, віддав їй усі свої життя, усі здобуті знання, усі скоєні злочини та явлені дива. Його серце — драконове серце — билося в унісон з її власним, і Зоя відчувала, як цей ритм поєднує її з усім навколо. «Створення у серці світу». Чи справді вона вірила в нього раніше? Можливо. Та це не мало для неї жодного значення. Сила завжди була захистом, і оволодіння нею, відточення майстерності стали єдиним щитом, за яким Зоя ховалася від усього свого болю. А тепер сила стала чимось більшим. Тепер усе змінилося. Зір здавався різкішим, наче щось підсвічувало все навкруги. Дівчина відчувала аромат зеленої трави під стінами Палацу, запах диму в повітрі, навіть мармур — раніше вона й не помічала, що мармур теж має свій запах. Цієї миті, біжучи на лемент в оранжереї знайомими коридорами, Зоя не відчувала страху — лише необхідність дати раду халепі, яку вона там неодмінно побачить.

Утім, того безладу, який чекав на неї в оранжереї, дівчина не очікувала. Вона зачинила за собою двері й затуманила вікна, якщо повз них раптом хтось ітиме. Поки її не було, безпека в Палаці зійшла на пси. Яка несподіванка!

Тамар уклякла поряд із шуанкою з кинджалом у грудях. Женя плакала. Толя, Давід і Ніколаї, досі вбраний у лахміття полоненого, обступили інше тіло — мертвяка, що неабияк скидався на короля. Усі голосили хором.

Зоя гуркнула громом, змусивши всіх замовкнути. Члени Тріумвірату як один обернулися до неї й змахнули руками, готуючись до бою.

— Звідки нам знати, що ти справжня? — озвалася Женя.

— Вона справжня, — відповів Ніколаї.

— А звідки нам знати, що ти справжній? — проревіла Тамар, вовтузячись біля шуанки. Випадок здавався безнадійним. Рум’янець іще не зійшов із дівочих щічок, але схоже було, що клинок влучив простісінько в серце. Зої не хотілося ретельніше розглядати інше тіло. Занадто складно було не думати про розіп’ятого в терновому лісі Ніколаї, про його кров на сухих пісках Зморшки.

— Женю, — спокійно озвалася вона, — якось я набралася й наполягала, щоб ти зробила з мене білявку.

— Оце цікаво! — втрутився король. — І який був результат?

— Вона мала розкішний вигляд, — повідомила Краяльниця.

Зоя зняла з рукава порошинку.

— Вигляд у мене був дешевий.

Женя опустила руки.

— Розслабтеся. Це вона. — По цих словах дівчина накинулася на Зою з палкими обіймами, а Толя стиснув Ніколаї своїми велетенськими руками й відірвав його від землі.

— Де вас, у біса, носило?

— Довга історія, — відмахнувся король, наполягаючи, щоб вартовий поставив його на місце.

Зої хотілося міцніше притиснутися до Жені, вдихнути квітковий запах її волосся й поставити тисячу запитань. Натомість вона на крок позадкувала й поцікавилася:

— Що тут сталося?

— Кинджал фієрданський, — повідомив Толя.

— Може, і так, — погодився Ніколаї. — Але розмахувала ним шуанка.

— Ти про що? — не зрозуміла Тамар, несамовито намагаючись відновити дівоче серцебиття. — На неї теж напали.

— У серце влучили? — запитала Зоя.

— Ні, — заспокоїла її вартова, — у такому разі я була б безсилою. Лезо вдарило трохи правіше.

— Ти зможеш її врятувати? — з надією в голосі запитала Женя.

— Не знаю. Намагаюся стабілізувати її. А з рештою впораються наші Цілителі.

— Я бачив, як усе сталося, — повідомив Ніколаї. — Вона накинулася на нього, тобто на мене. На нього. А потім встромила кинджал собі у груди.

— То Шу Хан намагається підставити Фієрду? — припустив Толя.

Женя знову зайшлася сльозами. Вона вклякла, торкнувшись рукою двійникової щоки.

— Ісааку, — пробурмотіла дівчина.

— Це хто?

— Ісаак Андрєєв, — ледь чутно відповів Ніколаї, й собі опускаючись на коліна поряд із тілом. — Єфрейтор. Син шкільного вчителя і швачки.

Толя потер рукою очі.

— Він неохоче пішов на це.

— Ти зможеш відновити його риси? — звернувся до Жені король.

— Без кровообігу буде складніше, — пояснила дівчина. — Але можу спробувати.

— Ми зробимо це хоча б заради його матері. — Ніколаї похитав головою. — Він пережив війну. І тут мав бути в безпеці.

Женя приглушено схлипнула.

— Ми… ми знали, що наражаємо його на небезпеку. Але думали, що вчиняємо правильно.

— Принцеса дихає, — повідомила Тамар. — Мені потрібно віднести її в Маленький Палац до Корпуснійців.

— Це божевілля, — зітхнула Женя. — Чому б просто не вбити короля… чи чоловіка, котрого вона вважала королем. Навіщо намагатися вкоротити й собі віку? І чому заради цього собою мала пожертвувати принцеса?

— Вона цього не зробила, — заперечив Ніколаї. — Принесіть мені чистий одяг. Я повернуся на вечірку, щоб завершити свято. І мені необхідно перекинутися слівцем із Гайрамом Шенком. Він тут найвисокоповажніший з усіх чиновників Торговельної Ради Керчу, чи не так?

— Так, — погодилася Женя. — Але він незадоволений твоїми діями.

— Незабаром буде задоволений. Принаймні деякий час. Замкніть двері до оранжереї й залиште Ісаакове тіло тут.

— Нам не слід… — почав був Толя, та король нетерпляче відмахнувся від нього.

— Поки що. Присягаюся, ми поховаємо його з усіма почестями, на які він