Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

— Їй-богу, я десь бачив! — гукнув Проценко.

— Ат, кажете. Нігде не бачили! — одно своє Колісник.

Кругом їх набилося народу — повернутися ніяк, а жара — дихати важко.

— Знаете шо? Ходімо ми попід ту стіну. Там на ослончику постановимося — не так буде жарко і все видно, — сказав Колісник і напрямився. Другі за ним.

Насилу пробралися і тільки що постановились, як роздався забій на роялю — ознака, що незабаром почнеться пісня. Народ, що досі переговорювався, Зразу замер-затих, чутно було, як муха літала. Серед тії тиші виразно бриніли тонкі голосники роялю. Аж ось зразу понад головами грянула маршова:

Мы дружно на врагов,

На бой, друзья, спешим...

Ляскучі голоси дівчат зливалися з охрипшими заводами п'янюг, що біля роялю стояли і з-за спин розряджених пташок давали ознаку, що й вони тута, що й вони, не маючи талану або спортивши голоси, перейшли з театральних помостів тішити п'яне купецтво та крамарство своїми заводами. Маршова пройшла і скінчилася криками "ура-ура!". Слухачі наділили співачок цілим забоем ляскання в долошки, грюку ногами, криками "браво!". У співачок заграли очі, засміялись уста, і, перешіптуючись та переморгуючись одна з одною, вони зразу опустилися на невеличкі дзиґлики, що стояли позаду їх. Зосталась одна середня. Рояль дав акорд і стих. Вона одним поглядом окинула море голів, що стояли коло неї, і, усміхаючись, почала... "Прачку". Дзвінким голосом вона почала виспівувати про тринадцятилітню молодесеньку прачку, як ту кликнули до сударина-барина стирати сорочку, одна з таких пісень, котру співають повії для п'яних "господ" або ще п'яніших купців, купецьких синків. До співу співуха додавала вирази руками, станом, головою. Слухачі стояли і мліли. Здається, вони поніміли, забули про все на світі, окрім одної нелюдської похоті, котра так грала і світила їх очима і котру так виголошувала співуха. Німий оклик одними очима не забарився перейти в нестямну бурю крику, коли співачка почала показувати, як вона стирала сорочку. Одкинувши голову назад і пускаючи бісики очима, вона злегка підняла плахіття свого куцого плаття і, вертячи передом, перетирала руками. Без всякого сорому почала вона показувати перед усіма, як... стирати. Слухачі не видержали, крик нестямний, крик радості до сліз, похоті до забуття, що це діється серед людей, знявся і ломив своїм гуком оселю вокзалу, хвилями переливався З одного боку на другий, грюк і стук сотні ніг, плескання в долошки привітали співачку, котра, кланяючись на усі сторони, опустилася на свій дзиглик. Молоді панійки реготались, панночки для виду поопускали очі у землю, а паничі і пани одно гукали: "Біс! біс!" Хтось крикнув: "Букета!" — і цілі пучки квіток полетіли під ноги співачці. Другі, протовпившись, самі підносили до рук. Та, кланяючись, брала і, лукаво дякуючи очима, нюхала. Хтось гукнув: "Шампанського!" Прислужник підніс на підносі вино і подав до рук молодому паничеві, той з компанією поплівся до співачки, і почали випивати за її здоров'я. Вона сама трохи хлеснула з одного бокалу, зате зо всіма приязно цокалась.

А що ж наші земляки? Книш реготався і злегка штовхав під бік Рубця, котрий, червоніючи, одмахувався руками.

Проценко витягував шию і, знай, водив палючими очима за співачкою, мов вона була магнітом і тягла його за собою; Колісник вертівся, як опарений, і, тріпаючи себе по животу, по боках, гукав: "Ох, не видержу! їй-богу, не видержу!"

Він таки і не видержав. Дождавшись, коли народ розійшовся коло його, він стрибнув з ослона і, як буря, помчався до купи, що кругом обступила співачку.

— Наташа! — обізвав він її, протовпившись до неї.

— Чево, папаша? — приязно усміхаючись, лукаво спиталася вона.

— Можно вас просить поужинать со мною?

— С удовольствием! — одказала Наташа, подаючи Колісникові свою пухку білу ручку. Усі тільки очі витріщили, дивлячись, як Колісник, узявнги Наташу за руку, повів її через увесь вокзал у ті таємні хатні закапелки, котрі примостилися обік його.

— Человек! карту! — гукнув Колісник, шаркаючи ногами і обкидаючи кругом поглядом усю вокзалію. З тим словом він скрився за товстою портьєрою.

По вокзалу пішов тихий гомін. Отак наші! Де не взявся сивенький голубок та й зоставив на бобах наших горобчиків.

— От ти й знай старого. Старий, та меткий!

— А вже сей Колісник. Куди не ткнися, всюди він устряне і завжди його верх і затичка.

— Іще б! Дурні земські гроші куди дівати? Он де наші мости та гаті розлазяться.

— Ходімо відсіля. Тут дихати нічим, — похмурий мовив Проценко до Книша і Рубця і, скочивши з ослона, напрямився до своєї закапелки.

Ті пішли за ним, розмовляючи за Колісника, шо який-то він смілий та вдатний. Проценко мовчав, ковтаючи чай з червоним вином. Він ніяк у його не доходив смаку і все, знай, підливав та підливав вина у недопитий стакан. Нешвидко вони одставились від чаю, і коли вийшли проходитися, то Рубець і Книш були як стиглі кавуни червоні, а Проценко блідий-блідий, аж сірий. Плутаючи ногами, він, як та тінь, сновигав за своїми земляками.

— А он і Колісник! — сказав Книш, углядівши його через розчинене вікно у невеличкому закапелочці.

Вони сиділи на м'якому дивані коло невеличкого столика, на котрому було наставлено чимало страв, пляшок. Він, обхопивши її стан рукою, схилився на її пухке плече своєю п'яною головою і, здається, дрімав, і вона мусила плескати його по повній щоці рукою і, знай, вигукувала: "Папаша! папаша! папашечка!"

Проценко перший порвався до вікна, за ним і другі.

— Здрастуйте, мамзель! — сміло привітався він до неї через вікно.

— Здрастуйте, мосьє! — одказала та, прикро зводячи на його свій палючий погляд.

— Мы, кажется, знакомы. Я где-то видел вас?

— Спросите у Епистимии Ивановны! Она вам все расскажет! — одрубала та і, вставши, під самим носом спустила штору над розчиненим вікном.

Проценко, мов громом прибитий, стояв і трусився. У голові в його гуло, у вухах дзвонило, серце, як не вискочить, билось. Він не знав, чи йому кинутися у вікно і одним махом розметати голову цій дурній повії. Він був справді порвався, та Книш поспішив ухопитися за руку і геть одвести від вікна.