Читати книгу - "Серце Дракона, Вікторія Калінгер"

- Присягаюся.

З хатини почувся плач немовляти і Мира, із вдячністю поглянувши на Мо, побігла до своєї донечки. Дівчина не знала, скільки пройде часу, перш ніж Володар Тіней навідається до Цитаделі. Та останні свої щасливі дні, вона хотіла провести поруч із найдорожчими її серцю людьми.  

Мира ніколи не могла подумати, що очікування невідворотного лиха може бути таким гнітючим та до божевілля страшним. Кожного дня вона прокидалася із думкою, що сьогодні він буде останнім. Що саме сьогодні Морок з’явиться на порозі їхнього дому і її сон стане реальністю. Та дні йшли, а про Володаря Тіней не було жодної звістки. Навіть з інших Островів не надходило ніяких повідомлень. Складалося враження, що той просто зник. Однак, Мира добре знала, що така тиша оманлива. Адже відчувала, як те темне і лихе в ній тягнулося до чогось невідомого, з кожним днем все більше і більше вириваючись на волю.

Так, в очікуванні чогось неминучого минуло шість місяців. Маленька Меліна підростала, приносячи крихту щастя у життя Імператора та Імператриці. Сама ж Мира старанно намагалася знайти спосіб, що здатен був здолати Морока. Адже дівчина ні на хвилину не забувала того кошмару, який вона бачила у своєму ведінні. Мертві обличчя всіх, кого вона любила, приносили їй нестерпний біль. А найбільше її серце розривалося із-за Драгана.

- Немає ніяких звісток? - Запитувала дівчина у чоловіка, прогулюючись піщаним берегом.

Не часто вони могли собі дозволити ось такі прогулянки у тісному колі родини. Підготовка до зустрічі із Мороком забирала у них весь вільний час.

- Жодних.

Чоловік ніс на руках донечку, що з цікавістю розглядала все навкруги.

- Що ми будемо робити, коли він з’явиться? - Чомусь думки про те, що Володар Тіней не прийде, навіть і не було.

- Важко сказати. Артефакти вже давно розставлені по периметру Острова. Човни, для швидкої евакуації людей готові. Наші воїни підготовленні.

- Гадаєш вони матимуть сили здолати його? Якщо, навіть магам Острова П’яти Королівств це було не під силу?

Мира дивилася на море, що ліниво розхитувало свої хвилі. Їй згадалося послання Дарія та розповіді Марго.  

- Миро, фінал цієї історії, в будь-якому розкладі буде не щасливим. Ми зазнаємо чимало втрат. Морок не зупиниться, допоки не забере свого Серця. А з ним, його вже не зупинить нічого.

- То давай втечемо, як най далі звідси!

Звісно ж дівчина знала, що це безглузда ідея. Та не могла просто змовчати.

- Втеча - це не вихід. Рано чи пізно він все одно нас знайде. Або ми його здолаємо тут, на Острові Семи Морів, або ж...

- Я не готова втрачати ні тебе, ні свій народ...

- Так само, як і я.

Чоловік поглянув на дружину, а потім ніжно торкнувшись її щоки, промовив:

- Я радий, що зміг зробити тебе щасливою. Після всіх тих тортур і знущань, яких ти натерпілася, я радий, що вніс у твоє життя щось хороше. І хай це щастя було не довгим, та все ж, я безмежно тобі вдячний, що ти була завжди поруч зі мною.

- Звучить так, немов ти прощаєшся. - Мира пригорнулася до гарячої руки чоловіка. 

- Не хотів би, та нажаль я не в силах бачити майбутнє.

Ці слова Драгана змусили серце дівчини забитися сильніше. Адже, в її голові промайнуло безліч думок. І здається, тепер вона нарешті почала розуміти, що ж їй робити далі.