Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

про плани західних союзників у Ялті, а й відстежувати зміни в їхній політиці після конференції. Радянське шпигунство підживлювало підозри Сталіна і суттєво сприяло погіршенню відносин після Ялти.

Двадцять дев’ятого березня Сталін викликав у Кремль маршала Георгія Жукова, щоб обговорити наступ Червоної армії на Берлін. Він показав маршалу лист від одного із західних «доброзичливців». «Там ішлося, — згадував Жуков, — про закулісні переговори між гітлерівськими агентами та офіційними представниками союзників, з яких стало очевидним, що німці пропонували припинити боротьбу проти них, якщо вони погодяться на сепаратний мир на будь-яких умовах. У цьому звіті також сказано, що союзники нібито відхилили вимоги Німеччини. Проте можливість того, що німці відкриють шлях до Берліна військам Альянсу, не була виключена. «Ну, що ти про це скажеш? — запитав Й. В. Сталін. І, не чекаючи відповіді, одразу ж відзначив: — Я думаю, що Рузвельт не порушуватиме Ялтинську угоду, але щодо Черчилля, то він здатний на все»[543].

Те, що читав Жуков у сталінському кабінеті, було звітом розвідки про так званий Бернський інцидент, а саме — високотаємні контакти між зовнішньою розвідкою США та представниками німецької адміністрації у північній Італії. Головними фігурами були Аллен Даллес, начальник Бернської резидентури Управління стратегічних служб США (попередник ЦРУ) та Обергруппенфюрер Карл Вольф, колишній голова секретаріату Генріха Гіммлера, який в останні роки війни став командувачем сил СС на півночі Італії і відповідав, зокрема, за боротьбу з партизанами та депортацію євреїв. Перша зустріч між Даллесом та Вольфом відбулася 8 березня 1945 р. в Цюриху. Розмова відбувалася біля каміна в бібліотеці квартири, яку орендувало Управління стратегічних служб (УСС). П’ятдесятиоднорічний професійний дипломат та експерт із питань розвідки Даллес вважав, що вогнище розслабляє людей, і саме таку атмосферу він хотів створити на своїй першій зустрічі з вищим офіцером СС. Співрозмовниками в цій «бесіді біля каміна» були Даллес, його помічник Ґеро фон Ґеверніц та Карл Вольф.

Поїздка генерала СС до Цюриха не була простою: снігова лавина заблокувала залізничні колії на швейцарському боці кордону, тож Вольф та його супровід, який складався з ряду офіцерів СС, мали пройти вздовж колії і сісти на інший поїзд. Серед пасажирів були деякі італійці, які знали Вольфа особисто, і впливовий генерал СС повинен був ховатися на своєму шляху до поїзда, щоб його не викрили. Крім того, досить тривожними для нього виявилися кілька годин перед зустріччю з Даллесом. Голова УСС у Швейцарії наполягав на тому, щоб зустріч відбулася на його території, і змусив генерала чекати кілька годин. Тепер горіння деревини в каміні та келих шотландського віскі мали його розслабити, і здається, що це спрацювало в усіх сенсах.

Вольфу вдалося справити дуже позитивне враження на господаря. Обговорення тривали наступного дня, тепер уже за участю штандартенфюрера СС Ойґена Дольмана. У своїх звітах до штаб-квартири УСС у Вашингтоні та пізніше в автобіографічній книзі про події весни 1945 р. Даллес щосили намагався підкреслити, що Вольф не виступав як представник Гіммлера і не ставив під сумнів принцип безумовної капітуляції. Даллес отримав чіткі вказівки з Вашингтона не вести переговори з німецьким політичним керівництвом і не ставити під сумнів вимогу союзників щодо безумовної капітуляції. Йому, однак, було дозволено сприяти капітуляції Вермахту в Італії[544].

Випадково чи навмисно, але перший звіт про прибуття групи Вольфа до Швейцарії, який Даллес надіслав телеграмою 8 березня, містив помилку, створюючи враження, що він вів переговори не тільки з військами СС, але і з німецькою армією. Начебто до Вольфа приєднався представник фельдмаршала Альберта Кессельрінґа, верховного головнокомандувача Німеччини в Італії. Насправді всі чотири члени делегації Вольфа належали до СС, і Вольф не міг запропонувати нічого військам союзників, крім співпраці німецької поліції та військ СС на півночі Італії. Вольф висловив готовність поговорити з Кессельрінґом, але було ясно, що він не представляв німецьких військових.

Даллес виправив цю помилку наступного дня, але хибна інформація, що представники вермахту «були нібито готовими брати на себе чіткі зобов’язання щодо припинення німецького опору на півночі Італії», увійшла в секретні інформаційні потоки, роздувши очікування англо-американських воєначальників і політиків. Для нашої історії важливіше, що це легітимізувало подальші контакти з есесівцями у нейтральній Швейцарії. Аллен Даллес назвав ці контакти кодовою назвою — операція «Світанок» (Operation Sunrise)[545].

Даллес не знав, що операцію «Світанок» ініціював не він, а німці, які фактично виконували власну операцію під кодовою назвою «Вовна». Німецьку операцію націлили на розкол союзників. Перший етап полягав у встановленні безпосередніх контактів з англо-американськими представниками у Швейцарії через барона Луїджі Парріллі, колишнього представника кількох американських фірм в Італії. Операція була розроблена на зустрічі офіцерів німецьких СС та служб безпеки у Вероні в листопаді 1944 р. Після цього її схвалила розвідувальна служба СС у Берліні, а в лютому вона дістала підтримку верховного головнокомандувача СС на півночі Італії Карла Вольфа.

Досвідчений нацистський апаратчик Вольф вилетів до Берліна, щоб поговорити з Гіммлером, а 4 лютого 1945 р., в перший день Ялтинської конференції, зустрівся особисто з Гітлером. Фюрер не заперечував проти плану Вольфа встановити контакти з американцями для розколу союзників. По суті, це означало, що Вольф міг почати операцію, але мав стати «офірним цапом» у разі провалу плану. Його вищі керівники та колеги з СС, які самі шукали способу встановити контакти із Заходом до падіння нацистського режиму, але були готові з’їсти його живцем, якби щось пішло не так[546].

Місія Парріллі виявилася безумовним успіхом. Даллеса настільки вразили його розмови з Вольфом 8 і 9 березня, що він запропонував командувачу союзників в Італії фельдмаршалу Гарольду Алекзандеру відправити представників до Швейцарії для ведення переговорів із Вольфом про капітуляцію німецьких військ в Італії або, можливо, на всьому Західному фронті.

Ідею схвалили і в Лондоні, й у Вашингтоні — і двох генералів союзників направили до Берна для ведення переговорів із німцями. Вони познайомилися з Вольфом 19 березня на віллі біля італійського кордону, але цього разу послання генерала СС було менш оптимістичним, ніж десять днів тому. Кессельрінґа, на підтримку якого Вольф раніше розраховував, тепер перевели з Італії, на пост командувача всього Західного фронту. Операція «Світанок» закінчилася повним спустошенням сподівань західних союзників. Та операція «Вовна» досягла своєї мети — союзники запідозрили один одного в зраді[547].

До середини березня переговори у Швейцарії, як у листуванні союзників називали Бернським інцидентом, хоч жодна із зустрічей із Вольфом не відбувалася у столиці Швейцарії, перетворилися на яблуко розбрату на найвищому рівні союзної дипломатії. Знаючи сталінську чутливість до всього, що нагадувало сепаратні мирні переговори з боку західних союзників, західні лідери погодилися, що їм доведеться повідомити радянців про те, що відбувається у Швейцарії. Телеграми з цього приводу відправили до Москви 11 березня, і Молотов відповів наступного дня, вимагаючи включення радянських представників до переговорів. Гарріман вважав, що це була жахлива ідея, а голова американської військової місії в Москві генерал Джон Дін зазначив, що західні союзники не наполягали на участі в радянських переговорах з оточеними німецькими військами на Східному фронті. Американські дипломати вважали, що прийняття радянської позиції означатиме затягування переговорів та загрожуватиме їх проведенню можливими «незручними вимогами»[548].

Британці погодилися з цим, і радянцям повідомили, що попередні переговори не можуть чекати і почнуться без їхніх представників, але їх запрошено взяти участь