Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

узбіччі розмови з Цірі.

— Я йду, — сказала вона сухо й без вступу. — Мушу. Цірі залишається з тобою. Ще на якийсь час. Тоді я викличу її, і вона поїде також. А потім ми всі зустрінемося знову.

Він кивнув. Неохоче. Набридла йому необхідність мовчазно погоджуватися. Погоджуватися з усім, що вона говорила, з усім, що вирішувала. Але кивнув. Кохав її, що б там не було.

— Це імператив, — сказала вона лагідно, — якому неможливо опиратися. Як не можна цього й відкладати. Тому треба просто зробити. Зрештою, я роблю це також і для тебе. Для твого добра. А особливо для добра Цірі.

Він кивнув.

— Коли ми вже зустрінемося, — сказала вона ще лагідніше, — я винагороджу тебе за все, Ґеральте. Навіть за мовчання. За велике мовчання, за велику тишу, що була між нами. А тепер замість того, щоб кивати, обійми мене та поцілуй.

Він послухався. Кохав її, що б там не було.

* * *

— Куди тепер? — тихо запитала Цірі одразу після того, як Йеннефер зникла в блиску овального телепорту.

— Річка… — Ґеральт відкашлявся, перемагаючи біль у сонячному сплетінні, від якого аж відбирало мову. — Річка, проти течії якої ми йдемо, це Сансретур. Веде вона до країни, яку я дуже хочу тобі показати. Бо це країна з казки.

Цірі спохмурніла. Він бачив, як вона стиснула кулаки.

— Усі казки, — процідила, — закінчуються погано. А країн із казок зовсім немає.

— Є. Побачиш.

* * *

Був день після повні, коли вони побачили Туссан, скупаний у зелені та сонці. Коли побачили гори, схили, виноградники. Дахи веж замків, що лисніли під вранішнім дощиком.

Вид не підвів. Справив враження. Завжди справляв.

— Але ж красиво, — промовила в захваті Цірі. — Йой! Ці замки наче іграшки… Наче глазуровані декорації на торті… Аж кортить лизнути!

— Архітектура самого Фарамонда, — мудро повчав Ґеральт. — Почекай, поки побачиш зблизька палац та сади Боклера.

— Палац? Ми їдемо до палацу? Ти знаєш тутешнього короля?

— Княгиню.

— Та княгиня, може, — запитала вона кисло, уважно спостерігаючи за ним з-під чубчика, — має зелені очі? Коротке чорне волосся?

— Ні, — відрізав він, відводячи погляд. — Виглядає вона цілком інакше. Не знаю, звідки таке прийшло тобі в голову…

— Облиш це, Ґеральте, добре? То як воно там, із місцевою княжною?

— Як я казав, я її знаю. Трохи. Не дуже добре й… не дуже близько, якщо хочеш знати. Але я дуже добре знаю місцевого князя-консорта або ж кандидата на князя-консорта. І ти його також знаєш, Цірі.

Цірі торкнула Кельпі острогою, змусила її танцювати на шляху.

— Не муч мене довше!

— Любисток.

— Любисток? З тутешньою княгинею? Яким дивом?

— То довга історія. Ми залишили його тут, біля його коханої. Обіцяли, що відвідаємо, коли повертатимемося, коли…

Він замовк і спохмурнів.

— З цим нічого не поробити, — тихо сказала Цірі. — Не мучся, Ґеральте. Це не твоя вина.

«Моя, — подумав він. — Моя. Любисток запитає. А мені доведеться відповідати.

Мільва. Кагір. Регіс. Ангулема.

Меч — зброя обосічна.

Ох, боги, досить цього. Досить цього. Треба з цим урешті, покінчити!»

— Їдьмо, Цірі.

— У цьому одязі? — гмикнула вона. — До палацу?

— Не бачу нічого негожого в нашому одязі, — відрізав він. — Ми ж туди не вірчі листи їдемо віддавати. І не на бал. З Любистком можемо зустрітися хоча б і в стайнях. Зрештою, — додав він, побачивши, як вона набурмосилася, — я спершу їду до містечка, у банк. Зніму трохи готівки, а на ринку, у суконних рядах, безліч кравців та модисток. Купиш собі, що забажаєш, та вдягнешся, як душа забажає.

— Так багато, — насмішкувато нахилила вона голову набік, — у тебе тої готівки?

— Купиш собі, що забажаєш, — повторив він. — Хоча б і горностаїв. І туфельки з василіска. Знаю шевця, який повинен мати кілька таких на складі.

— На чому ти стільки заробив?

— На вбивствах. Їдьмо, Цірі, шкода часу.

* * *

У філії банку Чанфанеллі Ґеральт наказав зробити перерахування та відкриття акредитиву, узяв банківський чек і трохи готівки. Написав листи, що мали бути додані до швидкої кур’єрської пошти, яка йшла на Яругу. Ґречно відмовився від обіду, яким хотів його пригостити послужливий та гостинний банкір.

Цірі чекала на вулиці, пильнуючи коней. Вулиця, ще за мить порожня, зароїлася від людей.

— Хіба потрапили ми на якесь свято. — Цірі рухом голови вказала на натовп, що тягнувся в бік ринкової площі. — Може, ярмарок…

Ґеральт глянув швидко.

— То не ярмарок.

— Ах… — Вона також глянула, стаючи в стременах. — Чи ж бо знову…

— Страта, — підтвердив він. — Найпопулярніша повоєнна розвага. Що ми вже бачили, Цірі?

— Дезертирство, зраду, боягузтво перед ворогом, — перерахувала вона швидко. — І справи економічні.

— Постачання пліснявих сухарів для армії, — кивнув відьмак. — Важка у військові часи доля заповзятливого купця.

— Тут не будуть страчувати купчиська. — Цірі натягнула повід Кельпі, що вже занурилася в натовп, наче у хвилі збіжжя. — Глянь лишень: поміст накрито сукном, а в ката новісінький і чистий каптур. Стануть страчувати когось важливого, щонайменше барона. А тому це, вважаю, таки боягузтво перед ворогом.

— Туссан, — похитав головою Ґеральт, — не посилав військ проти жодного ворога. Ні, Цірі, вважаю, що то знову економіка. Страчують когось за крутійство в торгівлі їхнім славетним вином, фундаментом тутешньої економіки. Їдьмо, Цірі. Не будемо на те дивитися.

— Їдьмо? Але як?

І справді, подальша їзда була неможливою. Вони й озирнутися не встигли, як зав’язли в згромадженому на площі натовпі, упіймані юрбою, і тому й мови не було про те, аби дістатися на інший бік ринку. Ґеральт гидко вилаявся, озирнувся. На жаль, повернення також було неможливим: хвиля людей, що вливалися на площу, добряче закоркувала вуличку позаду них. Натовп мить ніс їх, наче річка, потім рух сповільнився, коли поспільство відбилося від щільного муру алебардників навколо ешафота.

— Їдуть! — крикнув хтось, а натовп зашумів, захвилювався й підхопив крик. — Їдуть!

Стукіт копит і туркотання возу потонули й зникли серед джмелиного гудіння натовпу. Тож запряжений двійкою коней ґратчастий візок вони побачили цілком несподівано; на візку тому, ледь утримуючи рівновагу, стояв…

— Любисток… — вихопилося в Цірі.

Ґеральт раптом відчув себе зле. Дуже зле.

— То ж Любисток, — повторила не своїм голосом Цірі. — Так, це він.

«Це несправедливо, — подумав відьмак. — Це величезна й холерна несправедливість. Так не може бути. Так не повинно бути. Я знаю, що наївно й глупо було б вважати, що щось і колись від мене залежало, що якось я впливав на долю цього світу, що цей світ чимось мені завдячує. Я знаю, що була б то думка