Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

Гардмен Пул більше не озивався, хоч дівчинка зникла десь усередині будинку, але на обличчі в нього проступало невблаганне запитання: «Так чи ні?»

Кумугана знов озирнувся навколо, навіть глянув на верхів'я мавпового дерева, ніби добачив там підслухувача. Губи йому пересохли, він ненастанно облизував їх. Двічі він пробував озватися, але не міг видобути голосу. Нарешті, опустивши голову, він прошепотів так тихо й урочисто, що Гардменові довелося також нахилитися, щоб почути його:

— Ні.

Пул плеснув у долоні, і з хати, аж тремтячи з поспіху, вибігла дівчинка.

— Принеси молока й джину для Кумугани, — звелів їй Пул, а старому сказав: — Ну, тепер розповідай усю історію.

— Стривай, — була відповідь, — стривай, поки прийде й піде собі мала вагіне (жінка).

Дівчинка пішла, молоко й джин опинилися там, де їм належиться бути, коли вони змішані разом, а Гардмен чекав на розповідь, уже не підганяючи старого. Кумугана притиснув руку до грудей і кілька разів глухо кашлянув, ніби просив спонуки, та врешті озвався сам:

— У давнину, коли вмирав великий алії, то було страшне лихо. Кагекілі був великий алії. Може, він став би королем, якби ще трохи пожив. Хтозна? Я був тоді молодий, ще неодружений. Ти знаєш, Канако Оолео, коли помер Кагекілі, і можеш сказати, скільки мені було років. Він помер тоді, як губернатор[42] Бокі відкрив «Блонд-готель» у Гонолулу. Ти чув про це?

— Я тоді ще був на завітряному боці Гаваїв, самого острова, — відповів Пул. — Але чув. Бокі збудував винокурню і заорендував землю Маноа під плантацію цукрової тростини, а Каагуману[43], що була тоді за регента, скасувала оренду, повиривала з корінням тростину і насадила картоплю. Бокі розсердився й почав готуватись до війни, зібрав своїх вояків разом з десятком дезертирів із китобійного судна, дістав п'ять великих мідяних гармат із Вайкікі…

— Отоді саме й помер Кагекілі, — швидко підхопив Кумугана. — Ти дуже мудрий. Багато чого з давніх часів знаєш краще за нас, старих канаків.

— Це сталося 1829 року, — вдоволено вів далі Пул. — Тобі було двадцять вісім років, а мені двадцять, і я саме пристав до берега на шлюпці після пожежі на «Чорному принці».

— Мені було двадцять вісім, авжеж, — мовив Кумугана. — Я добре пам'ятаю ті мідяні гармати з Вайкікі. Тоді якраз у Вайкікі помер Кагекілі. Люди й досі вірять, ніби його кістки перевезено до Гале-о-Кеауе (мавзолею) У Гонаунау, в Коні…

— А через багато років поховано в Королівському мавзолеї тут, у Гонолулу, — докінчив Пул.

— Ще й досі, Канако Оолео, є люди, які вірять, ніби королева Еліс сховала їх разом з кістками інших предків у великих глеках у своїй заповітній кімнаті. І всі вони помиляються. Я знаю. Священні кістки Кагекілі пропали, назавше пропали. Їх ніде нема. Вони зникли. Багато вітрів Кона пінило прибій у Вайкікі відтоді, як останній смертний бачив останнього Кагекілі. З усіх тих людей тільки я лишився живий. Я останній і не тішуся тим, що на мені все має скінчитися.

Бачиш, я тоді був молодий, і серце в мене горіло, мов розпечена до білого лава, і тужило за Маліею, що була серед челяді Кагекілі. Так само палало до неї серце Анапуні, хоч на колір воно було чорне, як ти потім сам переконаєшся. Тої ночі, коли помер Кагекілі, ми бенкетували разом з матросами з китобійного судна. Ми влаштували пиятику на матах коло узбережжя Вайкікі, неподалік давнього геяу (храму), якраз біля того місця, де тепер Уайлдерів пляж. Тої ночі я побачив, скільки можуть випити матроси гаоле. А в нас, канаків, голови від рому й віскі швидко стали гарячі, порожні й тріскучі, мов гарбузи.

Я добре пам'ятаю, що минула вже північ, коли з'явилася Маліа, яка ніколи не приходила на пиятики. Я бачив, як вона простувала до нас мокрим піском узбережжя. Серце моє спалахнуло, мов розпечений жар у пеклі, коли я помітив, що й Анапуні дивиться на Маліу — він сидів з другого боку в нашому колі і був ближче до неї. О, я знаю — в мені горіли віскі, ром і молодість, але тої хвилини мій шалений розум вирішив, що коли вона озветься до нього першого і погодиться з ним першим піти в танок, я схоплю його за горло й кину в прибій, що шумує біля нас, утоплю, задушу, знищу перешкоду, що заважає моєму коханню! Бо ж бачиш: вона ніяк не могла вибрати котрогось із нас, і якби не Анапуні, то давно була б моя.

Маліа була гарна дівчина, величної постави, наче вождева дружина. А як ішла тоді до нас по піску і місяць на неї світив, то здавалася ще кращою. Навіть матроси гаоле на хвилю замовкли й задивилися на неї, пороззявлявши роти. Яка в неї була хода! Я чув, о Канако Оолео, як ти розповідав про Гелену, ту, що через неї спалахнула Троянська війна. Отож скажу тобі, що через Маліу куди більше чоловіків пішли б здобувати мури пекла, ніж їх кинулось на твердиню того стародавнього містечка, про яке ви маєте звичку так часто й довго просторікувати, коли вип'єте замало молока й забагато джину.

Її хода! І те місячне сяйво, те легеньке полискування медуз на поверхні прибою, ніби світло газових ріжків на рампі, яку я бачив у новому театрі гаоле! То була хода не дівчини, а справжньої жінки. Вона не підстрибувала, як плюскітливі брижі в захищеному рифами купальному плесі. Хода її була по-королівському велична, як ступа природної стихії, як повільний плин лави узбіччям Kay до моря, як рух піднятої пасатом морської хвилі, як піднесення й спад чотирьох великих припливів року, що, мабуть, дзвенять у вухах божих вічною музикою, яка для простого смертного, з його коротким життям, неприступна, бо надто повільна.

Анапуні сидів ближче. Але Маліа дивилася на мене. Ти коли-небудь чув, Канако Оолео, волання — безгучне, проте голосніше за архангельські сурми? Отак і вона волала до мене через голови п'яних. Я вже почав підводитись, бо був не зовсім п'яний, та Анапуні схопив її рукою, притяг до себе, і я знов опустився додолу й сперся на лікоть, дивлячись на них і лютуючи. Він звільняв їй місце, щоб вона сіла коло нього, а я чекав. Якби вона сіла, а потім пішла танцювати, то Анапуні був би до ранку вже мертвий, я б задушив його і втопив у неглибокому прибої.

Дивна річ кохання, правда ж, Канако Оолео? Хоча ні, нема тут нічого дивного. Воно