Читати книгу - "Інферно"

перед собою, — продовжив Місрат, окинувши жестом ефектний інтер’єр собору, — унікальне переплетіння християнства з ісламом.

І він показав на сплав символів у масивній апсиді, де найцікавішим було зображення Святої Діви з Дитям, що дивилися на міграб — напівкруглу нішу в мечеті, яка вказує напрямок на Мекку. Поруч виднілися сходи, що вели до кафедри проповідника, яка нагадувала ту, з якої читаються християнські проповіді, але насправді то був мін- бар, священний поміст, з якого імам править п’ятничну службу. Подібним чином схожа на платформу конструкція нагадувала ложу для хору в західному християнстві, але насправді то був муедзин мафілі — високий поміст, де стає навколішки муедзин і промовляє речитативом у відповідь на молитви імама.

— Мечеті та собори навдивовижу схожі, — заявив Місрат. — Традиції Сходу й Заходу не такі вже й різні, як можна подумати!

— Місрате! — наполегливо звернувся до нього Брюдер. — Нам хотілося б спершу поглянути на гробницю Дандоло, добре?

На обличчі гіда з’явився вираз легкого роздратування, наче поспіх Брюдера якимось чином свідчив про неповагу до історичної будівлі.

— Та отож, — підтвердив Ленґдон. — Я дуже вибачаюся за поспіх, але в нас надзвичайно стислий графік.

— Тоді гаразд, — сказав Місрат, кивнувши на високий балкон із правого боку. — Ходімо нагору й подивимося гробницю.

— Нагору? — здивувався Ленґдон. — А хіба Енріко Дандоло похований не внизу, у склепі? — Ленґдон пригадував саму гробницю, але не її точне місцезнаходження в будівлі. І в його уяві поставали темні підземелля Айя-Софії.

Місрат був спантеличений таким питанням.

— Ні, професоре, гробниця Енріко Дандоло однозначно розташована нагорі.

* * *

«Та шо ж тут відбувається?» — подумав Місрат.

Коли Ленґдон висловив бажання подивитися гробницю Дандоло, Місрату здалося, що це був такий хитрий прийом із боку професора. Ніхто ту гробницю дивитися не збирається. Місрат подумав, що насправді Ленґдон хотів побачити загадковий скарб, що був біля гробниці Дандоло, — мозаїку «Деісус» — давнє зображення Христа Вседержителя, яке, безперечно, було одним із найзагадковіших мистецьких творів у всій будівлі.

«Ленґдон хоче дослідити мозаїку, але бажає зробити це без зайвого шуму й обережно», — припустив Місрат, гадаючи, що професор, напевне, потайки пише якесь дослідження на тему «Деісуса».

Однак тепер Місрат розгубився. Ленґдон, безумовно, знав, що та мозаїка на другому поверсі, тоді чому ж він вдав, що здивувався?

«А може, він шукає щось інше, а не гробницю Дандоло?»

Спантеличений Місрат повів їх до сходів повз одну з двох знаменитих урн собору Айя-Софія — велетенську конструкцію об’ємом триста тридцять галонів, вирізану з суцільної мармурової брили в елліністичну добу.

І тепер, мовчки піднімаючись сходами разом зі своїми гостями, Місрат відчув занепокоєння. Колеги Ленґдона зовсім не схожі на вчених. Один із них скоріше скидався на військового: м’язистий і суворий, увесь у чорному. А цю жінку зі сріблястим волоссям Місрат десь уже бачив... «Може, по телевізору? — І в нього виникла підозра, що мета цього візиту була не такою, як йому пояснили. — Чому вони насправді сюди прийшли?»

— Іще один сходовий марш, — бадьоро оголосив Місрат, коли вони вийшли на сходовий майданчик. — Нагорі ми знайдемо гробницю Енріко Дандоло і, звісно... — він помовчав, вдивляючись у Ленґдона, — знамениту мозаїку «Деісус».

— Та професор навіть бровою не повів.

— Отже, виявляється, Ленґдон прийшов сюди не для того, щоб подивитися «Деісус». Якимось незбагненним чином вони зациклилися на гробниці Дандоло.

Розділ 89

— Коли Місрат вів їх нагору, Ленґдон помітив на обличчях Брюдера й Сінскі тривогу. Бо, звісно ж, підніматися на другий поверх начебто було безглуздям. Перед очима Ленґдона безперервно прокручувалося відео, яке Цобріст зняв у підземеллі... а також документальний фільм про затоплені водою ділянки під Святою Софією.

— «Нам треба спускатися вниз!»

— Утім, навіть якщо це справді була гробниця Енріко Дандоло, вони не мали вибору, окрім як виконувати вказівки Цобріста. «У позолоченому мусейоні мудрості святої ти стань навколішки, приклавши вухо до землі, і слухай звуки дзюркотливої води...»

— Коли вони нарешті добралися до другого поверху, Місрат повів їх праворуч, до краю балкона — звідти розгортався вид на собор унизу, від якого перехоплювало дух, але Ленґдон зосереджено дивився поперед себе.

— Місрат знову гарячково й емоційно заговорив про мозаїку «Деісус», але Ленґдон його не чув.

— Він побачив свою ціль.

— Гробницю Дандоло.

— Вона постала перед ним такою, якою він запам’ятав її, — прямокутною плитою з білого мармуру, вмонтованою в поліровану кам’яну підлогу й огороджену стовпчиками з ланцюгами.

— Ленґдон підбіг до неї й уважно поглянув на викарбуваний напис.

HENRICUS DANDOLO

Коли до нього приєдналися решта, Ленґдон швидко взявся до дій: переступивши через огороджувальний ланцюг, підійшов до мармурової плити усипальниці, Місрат голосно заперечував, та Ленґдон його не слухав і швидко став навколішки, немов готуючись помолитися побіля ніг зрадливого дожа.

А потім він зробив те, що вичавило з Місрата крики жаху: поклав долоні на пласку поверхню гробниці й схилився додолу. Ленґдон здогадався, що збоку скидалося, наче він вклонявся Мецці. Цей демарш зовсім збив Місрата з пантелику, гід враз замовк, і в усій будівлі запанувала всеохопна тиша.

Глибоко вдихнувши, Ленґдон повернув голову праворуч і потихеньку приклав ліве вухо до гробниці. Його плоть відчула холод каменя.

Звук, який він почув і який відлунював крізь камінь знизу, був чітким і ясним, як день.

Господи милосердний.

Ленґдону здалося, що то до нього долітають звуки фіналу Дантового «Пекла».

Професор повільно повернув голову й ошелешено поглянув на Сінскі та Брюдера.

— Я чую її, — прошепотів він. — Чую дзюрчання води.

Брюдер перескочив через ланцюг, став навколішки біля Ленґдона й прислухався. А через хвилину енергійно закивав.

Тепер, коли вони почули звук води, яка текла внизу, залишилося єдине питання: «Куди вона тече?»

Свідомість Ленґдона раптом заполонили картини напівзатопленої печери, що купалася в лячнуватому червоному світінні... десь попід ними.

Спустися вглиб осілого палацу...

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр...

Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

Коли Ленґдон підвівся й переступив назад через загорожу, Місрат витріщився на нього з гнівом, тривогою та докором. Та Ленґдон був майже на фут вищим за свого турецького візаві.

— Місрате, — почав Ленґдон. — Вибачте. Як ви бачите, ситуація дуже незвична. Я не маю часу все пояснювати, але хочу поставити вам одне вкрай важливе запитання щодо цієї